Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Дискусія між Кедурі та Гелнером стала неабиякою несподіванкою для прихильників модерністської теорії, адже це була справжня суперечка. Пропоновані докази спираються на відмінні погляди схвалювані науковцями, які поглиблюють конкурентні парадигми, саме тому відтворення цих доказів і набрало форми уявної дискусії.
Зрештою, така полеміка і різниця поглядів стосуються проблеми мотивації, а надто питання, чому люди почуваються і стають націоналістами. На думку Майкла Гехтера, це переважно питання «доцільного вибору». Облишивши своє колись бездоганно структуроване переконання щодо «внутрішнього колоніалізму» розвинутого Заходу, Гехтер (1988) зацікавився загальною теорією солідарності, яка в цілому спирається на аналіз раціонального вибору й методологію індивідуалізму. Певна річ, «суверенні права індивіда» діяти в межах структури з більш-менш визначеними обмеженнями, за яких вони діють, але поведінка індивідів засвоюється з тими вмотивовано вибраними обмеженнями, тобто відповідно з кошторисом понесених збитків і набутих привілеїв. Етнічні спільноти — це яскравий приклад солідарних спільнот, які можуть винагороджувати, карати та контролювати інформацію так само, як у кримінальних групах, котрі можуть накладати санкції чи надавати пільги[60].
Чи може така загальна схема бодай якось висвітлити питання національного відокремлення та національного насильства? Відокремлення — це, як правило, небезпечний напрямок діяльності, тому тільки особисті мотиви, наприклад, перспектива в роботі, здатні переконати середній клас пристати до ідеї національного відокремлення; але й тоді його ймовірність залежатиме від усвідомлення могутності держави-поневолювача (Hechter, 1992: 273-5).
Щодо націоналістичного насилля, то воно, як правило, залежить від масштабів державних репресій опозиційних угруповань, тому ретельно вивіряється: «Існує достатньо доказів, що націоналістичні угруповання вдаються до насилля зі стратегічною метою, як способу отримання своїх спільних зисків, серед яких здобуття суверенітету справляє чималий вплив» (Hechter, 1995: 62). На думку Гехтера, приклад Північної Ірландії доводить обмеженість націоналістичного насилля, адже мало консолідованій спільноті протистоїть могутній державний апарат, здатний приборкати вияви відокремлення. Насилля може посилитися тільки тоді, коли послаблена держава зіткнеться з надзвичайно консолідованим націоналізмом.
Це контекст Гехтерового найновішого й сталого зображення проблеми. Інакше кажучи, він переконує, ніби націоналізм — принцип, згідно з яким межі розселення нації мають збігатися з межами адміністративної одиниці (це не обов’язково держава), є нагальним, бо глобальна модернізація в процесі свого розвитку рухається у напрямку встановлення прямого правлення. У доновітніх імперіалістичних державах периферійні еліти зазвичай були відсторонені від керівництва своїм населенням за необмеженої влади імперії в системі непрямого правлення, яка, загалом, задовольняла всі сторони. Але в сучасному світі централізація влади в країнах стає нормою, і регіональне (периферійне) населення опиняються під владою чужинців, байдужих до їхніх потреб. Отже, тільки для досягнення незалежності периферійні еліти починають вбачати сенс у виборі націоналістичного курсу; і ось чому ми виявляємо націоналізм тільки в сучасному світі (Hechter, 2000, особливо розд. 2–3)[61].
Інакше кажучи, Гехтер відверто критикує свою попередню ідею «раціонального вибору», адже вона майже не пояснює специфіки націоналізму; таку схему можна було застосовувати до будь-якого повстання чи насилля. Постає питання: чому населення має триматися своіх лідерів? У різний спосіб Гехтер наголошує на індивідуальній раціональності в Націоналізмі, де немає місця колективним вартостям, пам’яті, символам та емоціям, а мають вагу тільки матеріальний добробут, суспільне становище та влада. Але хіба це пояснює пристрасне захоплення й масове поширення націоналізму? Чи можна нехтувати, скажімо, силою спогадів про колишні війни й жахіття часів політичних криз, попри привілеї, що дісталися б індивідам, якби вони пристали до конкретного націоналістичного руху або повстання[62]?
На переконання Вокера Конора й Джошуа Фішмана (Joshua Fishman), про це й мови не могло бути. Націоналізм аж ніяк не може бути просто раціональним засобом для досягнення колективного добробуту, адже тут понад усе важить прихильність етнонації, супроти патріотизму, де вагу має відданість територіальній державі. «Громадянський націоналізм», який модерністи насправді підтримують тільки через патріотизм, безумовно, «раціональний» вид лояльності і це, як запевняє Конор, можна обґрунтовано пояснити; а от «етнонаціоналізм», який є справжнім націоналізмом, годі пояснити раціонально. До нього можна тільки вдатися, ретельно все проаналізувавши. Саме так чинили націоналістичні лідери й досягли більшого за науковців поступу, бо інтуїтивно усвідомлювали, що «в основу етнопсихології закладено чуття спільної крові, тому без вагань вдавались до нього» (Connor, 1994: 197). На думку Вокера Конора, нація — це «спільнота людей, які вірять, що їх єднає спільна предківщина. І це найбільша спільнота, яка має колективну віру» (там же: 212; курсивом виділено оригінал). Зрештою, нація й справді грунтується на почуваннях родинних зв’язків; а їхня суть, психологічні зв’язки, що об’єднують народ і відрізняють його від решти, — у підсвідомому переконанні представників нації (там же: 92).
Звісно, віра у родинні зв’язки чи міт про спільне етнічне походження не обов’язкова, адже вона, як правило, не збігається зі справжнім біологічним походженням та реальними історичними фактами. З іншого боку, у вивченні націоналізму мають значення не події, а почування, які беруть гору в конкретному випадку. Віра у спільну предківщину грунтується не на фактах і здоровому глузді, а на сильних і нераціональних (не на ірраціональних) почуваннях представників нації. Привабливість і мотиви таких почувань можна дослідити, але їх годі пояснити раціонально. Намагатися це зробити, значить
