Націоналізм - Ентоні Д. Сміт
Усе це зумовило дальший варіант Ґелнерової теорії (1983), із набагато матеріалістичнішим і детерміністичнішим світоглядом. Тут нації та націоналізм розглянуто як невід’ємні й функціональні складники індустріальної сучасності, що, своєю чергою, стала цілком націоналістичною. Адже конкретна соціально-економічна система потребує виняткової культури та ідеології, і навпаки (див. також Gellner, 1997)[55].
Такого ж погляду дотримується і Том Нейрн у своїй праці «Дезінтеграція Великої Британії» («The Break-up of Britain», 1977). Він вважає, що саме нерівномірність розвитку стала рушієм націоналізму. Тільки на його думку, це був нерівномірний розвиток капіталізму, а не індустріалізму. Окрім того, капіталізм дістався периферії не сам, а з «путами» імперіалізму. Управителі та армії великих західних держав великою мірою допомагали міській капіталістичній буржуазії експлуатувати колонії. Зіткнувшись з такою навальною атакою, еліти колонізованої периферії опинилися в безвиході. У них не було зброї, статків, технології й досвіду, щоб протидіяти імперіалістичним загарбникам. Але попри все, еліти мали одну перевагу. За такого безнадійного становища вони звернулись до того, чого було вдосталь — до населення. Люди — єдине, що вони мали, і це була вивірена могутня зброя. Вони мобілізували «народ» і відкрили їм очі на власну історію, мову й культуру, тим самим обернувши «почування народних мас» на національний рух опору. Ось чому націоналізм завжди постає як народний, романтичний і позакласовий рух, саме тому націоналізм наснажується етнічними почуваннями народних мас (Nairn, 1977: розд. 2, 9)[56].
Але чи означає це, що характер та ідеали націоналізму завжди залежать від соціального стану та геополітичної ситуації? Чи й справді еліти залежать від реальної народної підтримки та вибору, чи доречні, зрештою, їхні ідеї, коли ситуацію визначають глобальні соціально-економічні процеси? Безперечно, тут не вдалося уникнути теорії модернізації; як висловився Гелнер: «Усі вожді «слаборозвиненого світу» чинять, як вестернізатори, а висловлюються, як народники» (Gellner, 1964: 171).
Так ідеологічному детермінізмові Кедурі, теорія модернізації протиставляє соціально-економічний детермінізм. Зокрема, на думку Ґелнера, саме націоналістична ідеологія доволі недоречна й хибна. Нації не було чимось зумовлено, а тому, природно, люди й не потребували національності. Саме сучасність потребує нових націй, через це виникнення національностей видається цілком природним явищем. Саме сучасність неминуче прибирає «націоналістичної» форми, тому націоналізм і створює нації: «Націоналізм… вигадує нації там, де вони не існують, — проте для дальшої роботи потребує певних уже наявних характерних рис, навіть коли… вони суто негативні» (там же: 168). До питання характерних рис я ще повернуся. А зараз хочу зосередитись на тому, як ідеї, а надто «ідеології» (націоналізму), вилучають з причинового ланцюга. Труднощі постають не з детермінізмом чи браком елітного вибору, а саме з «підходом», де основні елементи й важливі стадії багатозначності та причиновості позбавлено належного пояснення[57].
Ґелнер стверджує, ніби нації створено «націоналізмом», який, своєю чергою, є культурною формою, що вигадала сучасність, тобто сучасним індустріалізмом. За такої теорії націоналізм стає необхідною культурною формою, «високою культурою». Він позбавлений рушійної або керівної сили й не робить якогось окремого причинового внеску; він просто опосередковує індустріалізм через культуру. Це схиляє до думки, що насправді, не має значення якої форми чи інтенсивності набуває націоналізм, байдуже й те, коли, де та яких націй «начаклував» індустріалізм. Усе це другорядне, як на глобальну неминучість «націоналізму взагалі», і таку неминучість годі з’ясувати. Отже, теорія не може пояснити чому націоналізм приязний до одних націй та держав і нещадний до інших, чому одні нації він утворює, а інші нищить, чому ми натрапляємо на релігійні, революційні, расистські, а то й фашистські націоналізми[58].
Інакше кажучи, «націоналізм» в уявленні Гелнера мало, а то й зовсім не збігається з поширеним значенням цього терміну: ідеологія та рух, під проводом яких люди прагли досягти єдності, ідентичності й автономії для своїх націй. Натомість Кедурі надає зайвої ваги таким ідеям та рухам і, як сам зазначив у передмові до пізнішої антології присвяченої африканському та азійському націоналізмам, якраз у них вбачає істинну причину нестабільності (Kedourie, 1971). Але постає питання: що він мав на увазі, коли доводив, як дезорієнтовані й невизнані молоді «маргінали» палко сприйняли месіанські обіцянки націоналістичної ідеології, адже над молоддю тяжіли традиції рідних спільнот і примарні перспективи Заходу[59].
На думку Кедурі, націоналізм — це доктрина волі. На Ґелнерове ж переконання, це всього-на-всього придбана індустріалізмом культурна форма. Кедурі запевняє, ніби націоналістичні ідеали надто могутні в своїх правах; справді, ідеали здатні ввести людей в оману, дезорієнтувати і, врешті-решт, довести до загину. На думку Ґелнера, ідеї не мають такої сили, бо насправді під маскою націоналістичної ідеології приховано індустріальну культуру. Та коли б це була правда, у світі націй можна було б сподіватися більшої однорідності, впорядкованості, зокрема ознак націй, змісту їхніх ідеологій і наслідків. Усе було б прозоро, якби не такі явні недоліки теорії модернізації: у ній немає місця індивідам та їхнім ідеалам. Саме з цього погляду переконання Кедурі, попри всі свої вади, вносить слушні корективи. Він грунтовно розповідає про впливи націоналістичних ідеологій та культурних діячів; і хоча твердження щодо поступового поширення націоналізму не має підстав, виявляється чимало цікавого про філософське тло націоналізму в Європі, а також про настрої та мотиви освіченої африканської й азійської молоді. Отже, думка Кедурі, попри ідеологічний детермінізм, суголосна з Дюркгаймовим
