Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Насправді, Ман висловив куди відміннішу думку стосовно чотирьох стадій розвитку націоналізму в Європі. Перша стадія мала суто релігійний характер і розпочалася в XVI ст., коли протестантська Реформація і католицька Контрреформація спрямували всю силу «інтенсивної влади» на підтримку нової системи елітної письменності. Так тривало приблизно до 1700 p., відтак через торговельну експансію й державний мілітаризм письменність набула стихійного поширення, унаслідок чого зародилася аристократія з почуттям «освіченого громадянства». У третій, вирішальній стадії, починаючи з 1792 р. військова криза обернула «протонації» на справжні міжкласові нації, щоправда в обмежених масштабах. Саме з огляду на збільшення військової повинності, військових податків та регресивних військових позик, заможні верстви населення потребували політичнішого твердження понять «нація» і «народ». В останній стадії, з кінця XIX ст., промисловий капіталізм став усіляко підтримувати нації завдяки зростанню сили держави, яка стала відповідальною за велике коло обов’язків; отже, сприяючи агресивнішому й фанатичнішому націоналізмові, держава обернулася на більш представницьку, однорідну й «національну» (Mann, 1993: 216—47).

Проте вже навіть після першої, підготовної стадії Ман виокремлює значну роль держави, її військові й фіскальні повноваження. Постає питання: чому саме державі слід надавати великої ролі у формуванні нації? Адже Ман датує перші впливи держави десь із 1700 p., а справжнє її втручання у суспільне життя після 1792 р. Принаймні у XVI ст. серед аристократії та буржуазії Англії й, можливо, Франції, Шотландії, Іспанії та Швеції, звичайно, були почуття державності. Доводити, ніби це були не «справжні» нації, означатиме, що нема сенсу говорити про нації аж до кінця XIX ст., коли, як запевняє Вокер Конор, широкі маси вперше отримали громадянські права. Однак, якщо й не можна сягнути так далеко, все ж слід припускати давніше існування «націй», за винятком хіба що військових капіталістичних держав[66].

Безперечно, найретельнішим і чітко продуманим твердженням такого загального підходу є політична модель, запропонована Джоном Бруйлі. На його думку, націоналізм слід розглядати як сучасний, суто політичний рух; адже політична діяльність у сучасному світі неодмінно пов’язана з державною владою. Націоналізм — всього-на-всього аргумент для захоплення й утримання цієї влади. Основне значення націоналізму полягає в здатності запропонувати спільну політичну платформу різним субелітам через мобілізацію, узгодження й узаконення їхніх завдань та інтересів. Майже всі націоналістичні рухи мають за мету або об’єднання держави, або її відродження, але майже завжди, це протидія наявній державі. Ось що пропонує Бруйлі:

[Націоналістичний аргумент] — це політична доктрина, заснована на трьох твердженнях:

(а) Нація має визначений і самобутній характер.

(б) Інтереси й вартості нації понад усе.

(в) Нація має бути якомога незалежнішою. А для цього, як правило, необхідне досягнення бодай політичного суверенітету (Breuilly, 1993: 2).

Націоналістичні аргументи можуть мати неабияку привабливість тільки в сучасних умовах, адже відокремлення абсолютистської держави від громадянського суспільства свого часу викликало збайдужіння й розчарування серед багатьох освічених людей, які в доктрині вбачали запоруку реінтеграції держави й суспільства. У цьому й полягає привабливість історичних аргументів, як от у Гердера. Адже він праг нового виявлення автентичного «Я» і відновлення спільноти до природного стану, злучаючи культурну націю з політичною. На думку Бруйлі, така спроба нового означення безпідставна, але попри все, націоналізм бодай намагався братися за справжні проблеми (там же: 55–64).

Але так чи інакше, ідеологія — вторинна стосовно політики. Інакше кажучи, політичні стосунки та інституції формують завдання націоналістичних рухів. Наприклад, утворення 1871 р. німецької держави-нації майже не зачепило культури, а ще менше романтизм та його ідеологію. Куди більше її цікавила силова політика, геополітика й економіка, особливо якщо йшлося про суперництво між Прусією та Австрією. А втім, як виявилось, це новоутворення було «Німеччиною», німецькою нацією, як відомо, під заступництвом бісмаркової Прусії. Але це не була пруська «держава-нація», це була Німеччина, яка вимагала виконання законів і викликала захоплення широких мас німецькомовного населення, яке раніше розділяло багато князівств. Саме бісмарковою політикою Малої Німеччини (Kleindeutschland) можна пояснити створені для Німеччини кордони. Але чим пояснити почуття, які, врешті-решт, змели ті кордони, чим пояснити потужну хвилю ідентифікації серед багатьох етнічних німців із паннімецьким баченням «Німеччини» (Breuilly 1996а) [67]?

Відповідь можна знайти в означенні самого Бруйлі для першого націоналістичного твердження, а також у його відмові визнати націоналістичним рух за незалежність Сполучених Штатів 1776 р. На його думку, тринадцятьом американським колоніям бракувало культурної ідентичності, «виразної та особливої ознаки», яка дала б їм змогу виокремитися з метрополії та уникати впливу британських правителів. Поселенці були британського походження, були християнами (переважно протестантами), як і їхні гнобителі, розмовляли англійською мовою. Але ж наголошування на культурному критерії ідентичності не збігається з суто політичним означенням націоналізму. Так само, усвідомлення Бруйлі сили мітів і обрядів, про що вже йшлося в розділі 2, не відповідає його винятково політичному тлумаченню націоналізму. Теж можна сказати й про решту політиків-модерністів[68].

Підемо далі. Мирослав Грох (1985) дослідив кілька східноєвропейських націоналістичних рухів і виявив спільні