Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Але чи й справді будь-який інший історичний зв’язок хибний? І що таке «ефективна історична тяглість»? Окрім того, невже вона конче потрібна для утворення нації? Зрештою, об’єктивна історичність може мати першочергове значення, але виклад фактів повинен знайти не тільки емоційний «відгук» серед населення, а бути правдоподібним. Це, як на мене, головне теоретичне поняття для етносимволістів. Для розуміння могутності й довговічності нації та націоналізму важливо, щоб уявлення про націю знайшли глибокий відгук у душах людей, кому вони призначені; і те, що «народ» і його культура може, своєю чергою, робить свій внесок у процес відновлення нації. Еліти спроможні мати якийсь вплив і забезпечити собі яке-небудь керівництво тільки тоді, коли вони зможуть «по-новому надати» широким масам населення бажане та натхненне уявлення про націю.

Найважливішим у цій суперечці є залежність між пізнанням і почуттям. Якщо хочемо осягти глибину розуміння та широку привабливість націоналізму, ми не можемо виходити з чисто пізнавальних чи корисливих прикладів. Нам потрібно розуміти націоналізм як тип колективної поведінки, заснованої на колективній волі духовної спільноти та поширених почуттях ймовірно успадкованого суспільства; а це означає, що ми повинні сприймати націю, як політичну форму духовної спільності громадян. Хоча Андерсон і визнає лінгвістичну основу типової політичної спільноти й трохи глибше торкається релігійних основ національної ідентичності, він не розкриває її емоційний, не кажучи вже про моральний, потенціал. Натомість, він, спираючись на поняття «уявлення, намагається простежити націю в доробках інтелектуалів та митців. Водночас Гобсбаум припускає, ніби для націоналістів важлива давня історична тяглість, однак вважає їхнє викладення фактів облудним, тому й не намагається збагнути їхні емоційні заклики. Минуле не має нічого спільного з їхніми «новітніми» якостями, не кажучи вже про правдоподібність, і традиціями поширених етнічних мітів, символів та пам яті, до яких націоналістичні рухи зазвичай вдаються й силкуються відновити. Нехтувати або відкидати це, означає перешкоджати глибшому розумінню народної основи націй і націоналізму.

Ось чому етносимволісти, про погляди яких я дав приблизне уявлення наприкінці розділу 3, не вважають процес націєтворення, не кажучи вже про нарочите «вигадування», цілісною структурою, а радше реінтерпретацією наявних культурних ідей та реконструкцією давніх етнічних взаємозв’язків і почувань. Тоді як модерністи й конструктивісти надміру занепокоєні «ретроспективним націоналізмом», етносимволісти, своєю чергою, зосередились на серйозних небезпеках «блокувального презентизму», тобто прилаштовуванні подій минулого винятково до переконань та інтересів нинішнього покоління. Це ускладнює, а то й унеможливлює, розуміння багатьох шляхів, якими етнічне минуле формує нинішні відносини, закладаючи культурні засади й вартості, в яких і через які, утворились і чітко сформулювались потреби й розуміння сучасності. Окрім того, історично обмежений презентистський погляд просто не витримує перевірки історичною наукою. Отож, ніякої tabula rasa (чистої дошки) ніколи й не було (див. Peel, 1989; A. D. Smith, 1998: розд. 8).

На думку етносимволістів, як от Армстронґ, Гатчинсон, та й на моє переконання, нації та націоналізм можна зрозуміти тільки через вивчення колективних культурних ідентичностей упродовж la longue durée (тривалого часу). Але взаємозв’язки минулого з сучасністю та майбутнім аж ніяк не утворюють однобічні причиново-наслідкові зв’язки; це різні види взаємин, що залежать від зовнішнього середовища та ресурсів спільноти (див. Armstrong, 1982 та 1995; Hutchinson, 1994; A. D. Smith, 1986 та 1999а: Вступ).

Спочатку можна розглянути такі три взаємозалежності — культурна тяглість, повторюваність та нове тлумачення. Тяглість можна простежити в таких складниках, як колективні власні назви, мовні правила й етнічне тло. Кожен складник здатен залишитись, навіть коли спільнота, якій він належав, майже повністю зникає, як це відбувалося з пунічною картагенською культурою протягом чи не п’яти століть після повного зруйнування римлянами Картагену. Окрім того, після багатьох змін і перетворень це може стати підґрунтям для відродження спільноти в новій формі; Греція править за взірець такого відродження й нової ідентичності через сталість назви, мови й етнічного тла[74].

Повторюваність етносів і націй значно складніші. Тут справа не тільки у виявленні коренів окремих націй за середньовічної доби й далі, а в доведенні, що національна форма колективної культурної ідентичності й спільнота повторюються за іншої доби й на інших континентах, а тому так відбуватиметься і в майбутньому. Інакше кажучи, поняття нації стосується такого типу культурного ресурсу й суспільного об’єднання, що потенційно наявний за будь-якої історичної доби. Такий тип взаємозв’язку між минулим, сучасністю й майбутнім зближується з переніалістичними твердженнями. Але відрізняється від їхніх засад тим, що припускаються історичні перерви, розриви в цілісності, як між різними націями на тій же самій території, так і між національними формами набутими тим же самим суспільством на тій чи іншій територіях. Отже, можна стати очевидцем виникнення націй разом з етносами на окремому терені, скажімо, на еллінському Близькому Сході, з дальшим їхнім занепадом і знищенням та утвердженням інших націй, як це сталося в середньовічній Європі чи на Далекому Сході. Окрім того, можна виявити межі, в яких окремі етноси, як от вірмени чи євреї, наприкінці античної доби наблизились до національної форми спільноти, з дальшою їхньою втратою або «руйнацією» і повторним виникненням і прибранням нової форми за сучасної доби. З цього погляду, нації — повторюваний, а не сталий прояв суспільного об’єднання й політичної діяльності. До цих питань я ще повернуся.

На завершення (і менш суперечливо) одне з можливих нових тлумачень взаємозв’язку між минулим, сучасністю та майбутнім. Нині задля духовного відродження й оновлення «славної долі» честолюбних спільнот, їхні інтелектуали та лідери намагаються віднайти «автентичну» історію та пов’язати її з гаданою «золотою добою» в етнічному минулому. Вони це роблять, відбираючи і даючи для кожного покоління нове тлумачення змісту тієї минувшини в рамках етнічної культури, відсіюючи притаманні елементи від чужих. Як видно з багатьох прикладів, навіть у разі відверто ідеологічного взаємозв’язку, це все-таки має силу мобілізувати велику кількість людей та вселити в них почуття колективної мети в ім’я «їхньої власної» спільноти. Звертання до етнічного минулого, хоча й не значною мірою, може викликати в «народу» бажання й волю до самопожертви в ім’я одноплемінників, а це можуть зробити небагато ідеологій. Це також встановлює широкі рамки для