Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

через збільшення потенційних «неісторичних» націй, етнічна належність і мова стають основними, дедалі вирішальнішими і навіть єдиними критеріями потенційної державності. Окрім того, мала місце ще й третя зміна, яка вплинула сильно не на рухи за створення національних держав, а на національні почуття в межах створення цих держав: різка зміна ставлення до політичних прав нації та національної належності, для яких термін «націоналізм» був фактично видуманий в останні десятиріччя XIX ст.» (Hobsbawm, 1990: 102; курсивом виділено оригінал).

У період з 1870 по 1914 роки в Європі спостерігався різкий ріст етнонаціоналізмів разом зі швидким розширенням права участі у виборах внаслідок бурхливого розвитку міської промисловості. Це також була доба зростання нових класів й етнічної міграції та масової расистської ксенофобії, спрямованої, в основному з боку міщан («новоспечених класів») проти іноземців, а особливо проти євреїв (там же: 109—11, 121, 133).

Цей тип націоналізму досяг свого апогею в середині XX ст. як расовий фашизм і нацизм. Після 1945 р. і періоду відносного спокою відбулося відродження дезінтеграційних і розкольницьких етнонаціоналізмів, які стали спадкоємцями націоналістичних рухів малих націй кінця XIX ст. Але тут маємо суттєву відмінність. Сьогодні націоналізм «вже не є пріоритетним напрямком історичного розвитку». Скоріше етнічний націоналізм з’являється як «реакція слабкості й остраху, спроба звести барикади для забезпечення впливу на сучасний світ», в якому величезні глобальні економічні перетворення та закономірний рух населення дезорієнтують і лякають багатьох людей. На сьогодні націоналізм став недоречним. Він утратив свої колишні державотворчі та економікотворчі функції і став «замінником втрачених мрій» (там же: 164, 175-6, 181).

Гобсбаум завершує обнадійливо: «Сова Мінерви, яка вістує мудрість, казав Геґель, вилітає в сутінках. А те, що вона кружляє довкола націй і націоналізму, слід вважати доброю ознакою» (там же: 183).

Нації до націоналізму

Я так докладно цитував Гобсбаума не тільки тому, що його погляди стали достатньо впливовими, а ще більше через те, що вони доволі чітко уособлюють основні особливості конструктивістської версії модерністської системи понять. Вони містять:

(1) погляд, що сучасні нації створені націоналізмом разом із сучасною державою;

(2) що нації, як і націоналізм, з’явились не раніше, ніж на початку XIX ст.;

(3) що нації та сам націоналізм є вигадкою інтелігенції та буржуазії;

(4) що потрібно відмежовувати етнічні («етнолінгвістичні») націоналістичні рухи від громадянсько-політичних націоналізмів;

(5) що націоналізм і нації виконали свої функції і тепер, в епоху глобалізації, стали непотрібними[81].

Але таке модерністське бачення природи, циклічності та ролі націй і націоналізму піддається серйозній критиці. Кожний пункт Гобсбаумового погляду може бути спростований. Я звернусь до суті полеміки про гадане застаріння поняття націй і націоналізму в дальшому розділі. А зараз я хочу розглянути інші питання.

Нації породження націоналізму?

Оскільки націоналізм широко розглядається як сучасна ідеологія, думка, що саме він створює нації припускає не тільки те, щодо націоналізму не було націй, а й те, що не може бути ніяких донаціоналістичних націй. Мало того, це припускає, що «нації» становлять форму дискурсу та культурного артефакту, і є елементами, які можуть набувати значення тільки вкупі з ширшою ідеологією націоналізму. Тут наводиться аргументація, що, мовляв, давнє значення терміну «нація» є вкрай відмінним і ніяк не пов’язане із сучасним (після 1789 p.), зумовленим націоналізмом, змістом.

Цілком осібно від питання взаємозв’язку «слова» та «сутності» існує дві проблеми. Перша з них полягає в тому, що сучасне значення терміну «нація» теж різне і часто неоднозначне. Слід зазначити великі розбіжності серед самих науковців стосовно змісту цього терміну; це ж слушне й щодо політичних учасників і громадськості. У різних частинах світу користуються різними критеріями для означення того, що люди розуміють під цим терміном; сюди відносять релігію, мову та звичаї, етнічну належність, територію і державність, порізно чи в різноманітному поєднанні. Як ми бачили, різні націоналістичні ідеології в рамках однієї «націоналістичної сукупності» виробили доволі несхожі поняття нації. Наскільки ж тоді сучасні значення терміну «нація» відрізняються від давніших[82]?

Друга проблема набагато важливіша. Навіть допускаючи, що ми змогли б закріпити єдине, прийнятне на сьогодні значення терміну, то як ми упевнимося, що попередні (скажімо, середньовічні) розуміння «нації» дуже відрізняються від сучасних. Цю проблему дослідив Адріан Гастінґс. Гастінґс стверджує, що в Англії, починаючи з XIV ст., спостерігається незмінність, в загальних рисах, значення терміну «нація». Такі слова, як «nacion» (Фортеск’ю) чи «nacyon» (Фабіан) у XV ст., та «nacioun» (Вікліф і Роул) у XIV ст., вживали майже в тому ж значенні, що й недавні слововживання, як, скажімо, Мілтон у своїй «Аріопагітиці» 1644 р. («Подумки я уявляю шляхетну й могутню націю подібною до силача, що пробуджується зі сну») чи Семуель Джонсон у своєму «Словнику» 1755 p., де нація визначена, як «Народ, що вирізняється з поміж інших народів; як правило, мовою, походженням чи врядуванням», чи у відозві Пітта Молодшого «наш народ є нацією… і справжня наша назва — англійці». Все це наводить на думку, що, принаймні з початку XIV ст., «англійці почували себе нацією» (Hastings, 1997: 14–16).

Однією з основних причин стійкого використання цього терміну, стали численні англійські переклади латинського варіанту Біблії (Вульґати) започатковані Роулом і Вікліфом, доповнені після Реформації щотижневими читаннями зі «Спільного молитовника». Там, де у Вульґаті грецьке слово «ethnos» перекладено як «natio», англійці вживали слова «nacioun» чи «nacion», а пізніше «nation». У