Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

Цей погляд спирається на факт, що західні країни історично утворилися навколо «етнічних ядер» — панівних етносів, які породили чи заснували суспільство та стали постачальниками елітних кадрів країни, як це було у випадку перших національних держав — Англії, Франції, Голландії, Іспанії та Швеції — а також в Угорщині, Польщі та Московській Росії. Навіть емігрантська нація Сполучених Штатів була створена елітами панівного британського протестантського етносу, хоч потім її етнічна особливість істотно змінилася через величезний наплив іммігрантів. Віками ці сильні держави територіально розширювались та приєднували інші терени разом з населенням при збереженні панівних позицій домінантного етносу аж до XX ст. (див. A. D. Smith, 1989).

В цих випадках антагоністичний «етнічно-громадянський» поділ історично неточний і соціологічно оманливий. Є нації, котрі поступово перетворились на територіальні та багатокультурні політичні суспільства. Не потрібно перебільшувати різницю між територією та генеалогією, між ius soli (правом місця народження) та ius sanguinis (правом крові), котрі використовує Роджерс Брубейкер для висвітлення відмінностей між французькою і німецькою імміграцією та політикою і практикою надання громадянства. В більшості націй є обидва принципи суспільної організації, навіть коли вони якийсь час зумисне надають перевагу одному з них (Brubaker, 1992; пор. Schnapper, 1997).

Гастінґс пропонує троїсту схему національного розвитку: доба раннього середньовіччя усних етнічних належностей, пізнє середньовіччя та початок новітньої доби — віднесено до першого рівня націй, а доба ідеологічно керованих новітніх націй — до другого. Таке структурування можна критикувати не тільки за його євроцентризм, а й за нехтування ранніми епохами історії людства. Гастінґс не може застосувати свої критерії до стародавнього світу чи розглянути можливість існування націй до чи поза межами юдейсько-християнської традиції. Якщо література народною мовою, за сприяння географічного положення й держави, як у випадку з Англією, є головним критерієм статусу нації, то чому ми повинні зважати на євреїв і відкидати стародавніх єгиптян, вавілонян і персів? Допускаючи, що християнство, засноване на Біблії, було важливим чинником розповсюдження національної ідеї в Європі та на американському континенті, чому ми, своєю чергою, повинні узгоджувати це з тими етнолінгвістичними критеріями, що дозволяють нам виявити ознаки «націй» в інших, ранніх суспільствах?

Саме серед більшості переніалістів увійшло в моду наголошування на тяглості. Гастінґс зі своїми однодумцями може й надали б деяким античним спільнотам право націй, але то були поодинокі випадки, вони не вижили як нації і не мають історичного значення — тоді як англійська нація не тільки стала з кінця XIV ст., а й започаткувала цілу низку інших неперервних націй. Єгипет, Персія, Ассирія, навіть Греція «зникли» як нації, бо не мають нащадків, тоді як Англія очолює численний ряд націй[95].

Звичайно, з цього загального правила був один важливий виняток: євреї. Вони заснували первісний ідеал і прототип нації, і хоч «втратили», на думку Гастінґса, статус нації близько двох тисяч років тому, але відновили її в Ізраїлі в наші часи. Це збиває з пантелику, бо згідно з його ж критеріями визначення національного статусу — а саме, (1) етнічної належності, (2) незмінності рідної мови і літератури, і (3) створення на біблійній основі — євреї, навіть в діаспорі чи у вигнанні (Galut), залишались переважно безперервною нацією, завжди були високоосвіченими людьми із сакральною мовою та літературою, які вони постійно заучували й поповнювали в діаспорі, разом з тим залишаючись вірними своїй обітованій землі[96].

Безперечно, тут важить інший критерій: місце проживання та володіння споконвічною територією. Певна річ, це важлива і часто історично вирішальна ознака національного статусу, така ж важлива як і націоналістична ідеологія. Питання про те, чи зможуть в майбутньому нації сприймати себе як безтериторіальні спільноти, я розгляну в дальшому розділі. Але таке уявлення висуває за норму наявність території для визнання національного статусу: в минулому нації завжди розглядалися як територіальні спільноти[97].

Але якщо територія така важлива для статусу нації, то чи можна віднайти кращий приклад нації, ніж стародавні єгиптяни? Населяючи обмежену вузьку смугу території обабіч берегів Нілу, оточену з двох сторін пустелями з найближчими сусідами (нубійцями й азійцями), вони різко відрізнялись від них звичаями, релігією, мовою та зовнішністю, мали, окрім того, уніфіковану релігію і могутню державу й чітко усвідомлювали свою відмінність від інших націй і мов (в гімні Ехнатона, наприклад). То чи справедливо не визнавати стародавній Єгипет за «націю» чи справжню «національну державу»? (див. Trigger та ін., 1983).

Модерністи можуть заперечувати, мовляв, Стародавній Єгипет був ізольованим прикладом; він не був частиною системи національних держав, що є неодмінною теперішньою ознакою статусу нації. Не беручи до уваги припущення, що всі моделі національного статусу повинні підпадати під сучасні вимоги, ми все ж відмітимо, що в другому тисячолітті до нашої ери Єгипет був фактично поєднаний у близькосхідну регіональну «систему» держав разом з хетським і мітаннським