Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

династичні, чи створені аристократією та буржуазною верхівкою, були скоріше винятком, навіть після епохи Відродження і Реформації. Приклади Швейцарії, Данії та Ірландії ніде в Європі не розповсюджувались, вже не кажучи про весь світ, аж до появи революційного націоналізму. І не повторювались вони, по суті, в династичних національних державах Західної та Північної Європи, за винятком Польщі, Росії та, протягом деякого часу, в Угорщині. Далекосхідні ж «етнічні держави» Китаю, Кореї та Японії, а також Таїланду, Камбоджі та В’єтнаму й розміщеної західніше сасанідської Персії (насправді ж переважна більшість цих країн мала у своєму складі невеликі, а то й численні меншини), виказували обмаль почуття братерства й недостатньо тривку єдність, щоб збалансувати почуття своєї етнічної несхожості щодо іноземців та бажання зберігати політичну автономію своєї батьківщини. Впадали в очі класове розмежування і відсутність масової участі в релігійних заходах, хіба що за винятком Японії, економічна єдність та правова уніфікація на всіх теренах країн була недостатньою.

Так було і в Японії до пори сегунату Токугава (1603–1868). Починаючи з XVII ст., і вимушеної ізоляції Японії від зовнішнього світу, зростання культури середніх класів і солідарність, що підтримувалась відносно однорідною етнічною належністю Японії та острівним географічним положенням, допомагали пронести почуття вибраності й живили історичне та культурне відродження, яке знаменувало пізнішу реставрацію імператорського правління за доби Мейдзі ісину. Лідери Мейдзі ісину сподівалися не тільки поставити минуле на службу тогодення, а й вишукували місце для сучасності під знаменням сприятливого й славного минулого. До самісінького вторгнення Заходу, яке стало стимулом для реформ, форма і зміст тих змін зумовлювались внутрішнім розвитком Японії за сегунату Токугава, а то й сягали давнини літописної імператорської спадщини. Потім на цих засадах етнічно більш-менш однорідна буржуазна нація після 1868 р. створила підґрунтя для сучасного японського націоналізму (див. Lehmann, 1982; а також пор. Doak, 1997).

Іншим винятком була сафавідська Персія (1501–1722). До того часу династії, що змінювали одна одну, і які нерідко панували над різними частинами Іранського нагір’я, тільки покріплювали іранську етнічну й географічну різноманітність й ускладнювали зростання всенародної співдружності та співучасті. Почування особливої перської ідентичності та вибірності, що розквітло за доби новоперського мовного відродження десятого й одинадцятого сторіч, протягом століть обмежувалось тільки рамками невеликих письменних еліт. Однак після 1501 р. могутня династія тюркського походження поклала початок політичному оживленню й культурному відродженню, що покріплювалось принесеним войовничим шиїтським віросповіданням. Об’єднання Ірану сприяло поширенню шиїтського культу «дванадцятого імама» зі столиці Шах Аббаса Ісфагана по всьому Іранові, після чого до 1722 р. більшість іраномовних персів стали шиїтами, а перську ідентичність мимохіть стали сприймати рівнозначно з шиїзмом. Хоча це відродження й підупало за часів успішної афганської династії Каджарів (1796–1925), воно заклало підвалини характерного етнічного перського почуття солідарності, яке знайшло політичне вираження в буржуазному конституційному русі 1905–1906 pp. (див. Cottam, 1979; Keddie, 1981: розд. 1–3).

Революційні націоналістичні нації

Буржуазний націоналізм. Бере початок від голландської революції й англійської громадянської війни. Він започаткував новий, набагато цілісніший і цілеспрямованіший різновид нації. Спочатку підживлюваний войовничим, реформованим, пуританським варіантом християнства, з посиленим почуттям етнічної вибраності, яка не тільки породила новий тип режиму — ісламські фундаменталісти століттями пізніше пішли ще далі — а й новий характер потреб для політичної автономії та політичної участі населення, заснованих на зразках Старого Заповіту. Ключовими поняттями, які узагальнювали ті потреби, були питання «нації» та громадянства». Разом вони вказали напрямок для буржуазно-демократичного націоналізму, при якому культурно особливий «народ» повинен стати єдиним законним джерелом влади й тільки належність до цього народу означає набуття свободі прав, що дістаються громадянам. Ця буржуазна національно-демократична логіка була розроблена філософами й публіцистами французького Просвітництва і вказувала, де підкопати підмурки і зруйнувати шви абсолютистської держави та її систему привілейованих верств, що здебільшого спиралася на знатність походження (див Walzer, 1985).

Але націоналістичний чинник цього розвитку цілком підтвердив як життєвість, так і демократичність. У разі звернення до «нації», а у Франції це робилося в першу чергу для захисту своїх прав прибічниками парламентаризму в битвах з централізованим абсолютизмом, вони поверталися до ранніх концепцій «національного характеру» та «духу нації», що були розроблені великими землевласниками і буржуазною верхівкою спочатку в Англії, а потім у Франції наприкінці XVIII ст. Ці ідеї, своєю чергою, витягували і секуляризували досить давні етнічні спогади й релігійні переконання в етнічній вибраності — твердій вірі у те, що Бог захистить і благословить ті народи, які коряться Його заповідям і сумлінно виконують покладену на них місію. У Франції така віра пов’язувалась за аналогією з древнім Ізраїлем, зосереджувалась на фігурі короля та його володіннях і сягала принаймні XIII ст., а ранні утворення можна було віднайти ще в часи франкського королівства чи в англо-саксонському середовищі (див. Armstrong, 1982: 154—9; Beaune, 1985).

Саме такі ідеї знайшли певний резонанс серед «вертикальних» або демотичних етносів і секуляризованої інтелігенції. В Центральній і Східній Європі, а потім в Азії й Африці на початку XX ст. інтелігенція і професіонали намагалися повернутись до своєї етнічної спадщини та народної культури й мобілізувати середні, а при нагоді, й нижчі класи до політичних дій. «Народна мобілізація» від імені етнічної групи під проводом інтелігенції спричинила повторне відкриття, присвоєння та політизацію рідної культури, як основи для всенародної агітації та політичних вимог. Такий «висхідний» принцип був зокрема привабливий для тих спільнот, котрі довго підпорядковувались великим і часто деспотичним імперіям, були інкорпоровані в них, і не мали сильних інституцій, які могли б «донести» і запропонувати нові світоглядні концепції та політичні задуми (див. A. D. Smith, 1986: розд. 4, і 1989).

Отже, невдовзі інші народи з-поза меж Західної Європи під проводом своєї інтелігенції виявляють почуття національної свідомості, що засновані на впевненості у своїй культурній унікальності й, зрештою, етнічній вибраності своїх демотичних етносів. Що було нового з кінця XVIII ст., то це наявність готових шаблонів для переведення світогляду в політичну програму досягнення автономії, єдності й ідентичності. Націоналізм, як політична ідеологія, з’явився на світ під керівництвом інтелектуалів та середнього класу шляхом поєднання наявного почуття етнічного походження й вибраності з революційними ідеалами всенародної участі та самостійності. Після цього з’явилась доктрина національного самовизначення з