Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

На це можна заперечити, що нові економічні та культурні реалії породили значно більші політичні об’єднання й культурні простори і саме тому людство стало свідком зростання нових європейських співтовариств та об’єднань. Найприкметніший з них — Європейський Союз, який з обмеженої митної спілки швидко розвився у значно більшу економічну й політичну спільність, яка має на меті створення справжньої федерації європейських держав і європейської ідентичності. Попри нинішнє гасло Європейського Союзу — «єдність у різноманітності», малоймовірно, що для прихильників панєвропейства реальної європейської єдності та ідентичності можна досягти тільки коштом національної ідентичності. Принаймні, вони могли б сподіватися хоча б знесилення й занепаду національної ідентичності та перенесення нинішньої відданості національним державам на рівень федерального об’єднання — як це було під час створення Сполучених Штатів та Німеччини, у XVIII та XIX ст. відповідно. Домагаючись поступової передачі функцій та влади до федерального центру, вони сподіваються утворити інституційну політичну структуру, яка, зрештою, приборкає відданість народів своїй нації; інакше кажучи, вони припускають, що поступившись суверенітетом, станеться зміна ідентичності (див. Wallace, 1990; Riekmann, 1997).

Ця уявна взаємозалежність між державним суверенітетом і національною ідентичністю, а також результати кількох референдумів, лежить в основі багатьох сучасних дискусій між «єврофілами» і «євроскептиками» щодо стадій європейської інтеграції. Либонь, цим пояснюється неприйняття ідеї єдиної європейської валюти в Данії, Великій Британії та Швеції, а також відмову від вступу до Європейського Союзу Норвегії та Швейцарії. Але чи справді суверенність та ідентичність так міцно взаємопов’язані? Порада Руссо полякам, які тоді тільки-но втратили незалежність, зберегти свої звичаї та культуру й дальші ознаки невдалого намагання протягом століття ослабити, вже не кажучи про повне викорінення, польської національної культури, доводить протилежне. У випадку з Європою ніхто такого розчленування країни не припускав. Навпаки, для загальноєвропейських настанов передбачена процедура проходження через національні державні установи, що надає їм додаткових законних і владних повноважень. При цьому, за принципом «доповнюваності» деякі свободи та владні функції залишено країнам, що потребувало натомість подальшої гармонізації державних законів і дій спочатку в економічній та соціальній, а потім у політичній та військовій сферах через процес «об’єднання згори». Безперечно, суттєвим є питання наскільки народна підтримка в конституційних національних державах є можливою для продовження підтримки цього проекту і чи здатна європейська держава замінити всі основні функції та повноваження нинішніх національних держав, а також чи зміняться політичні почування їхніх громадян[107].

Якщо національній державі кидають згори виклик більші політичні угруповання й об’єднання, то знизу його національній ідентичності чи внутрішнім узам політичної солідарності загрожують домагання менших культурних верств. В останнє десятиріччя світ переживає масові географічні переміщення населення, що дало початок зміні культурного складу й самосвідомості багатьох спільнот, особливо на Заході. Потік нових утікачів і шукачів притулку, гастарбайтерів і вихідців з колишніх колоній розмили традиційні вартості й переконання єдиної, однорідної національної ідентичності, кидаючи виклик старим національним ідеологіям і виховним настановам цілісної нації й інколи обертаючи її на низку окремих непов’язаних культурних спільнот, зібраних разом під склепінням «національного суспільства». У такій «багатокультурній нації» кожен сам визначився у взаємовідносинах до «інших» і, на думку Гомі Баба (Ноті Bhabha), офіційні тексти поступаються щоденним «перформативним» наративам людей, в яких сприйняття історії та ідентичності роздвоюється й роздроблюється, нація розбивається на складові культурні частини, а національна ідентичність стає «гібридною» (Bhabha, 1990: розд. 16)[108].

Беруть сумніви, що нібито сучасна масова імміграція змінила культурний склад багатьох націй, бо так само транспорт і туризм, разом із супутниковим зв’язком та інформаційними технологіями, підносять масову поінформованість про інші культури й народи на нові рівні, і як наслідок, старі беззаперечні факти культурної цілісності нації та її колишнього єдиного походження підриваються. Але насправді, ті факти ніколи й не були беззаперечними. Завжди існували альтернативні міти про походження та звичаї національної культури, і навіть деякі з них на короткий час можуть стати панівними й загальновизнаними. Це означає, що «національна ідентичність» завжди тлумачилась і пристосовувалась кожним поколінням по-своєму. Можливо, етнічні націоналісти-романтики й прагнули геть однорідної й цілісної нації, яка б мала цілісну автентичну «душу», але це символізувало недосяжний ідеал і тільки зрідка політичну програму. Навіть тоді, коли національна держава намагалась творити цілісне громадянство через масову державну освіту, вона зважала на зміни поглядів і переконань природи «національної ідентичності», яку воно прагне створити й передати молодому поколінню. Адже більшість сучасних держав завжди була етнічно строкатими й неоднорідними, а більшість націоналістів прагне національної єдності й тільки зрідка тяжіють до однорідності. Національна єдність не якась примара, як це стверджує Вільям Мак-Ніл (William McNeill); її зазвичай вільно тлумачили як колективне надбання й зобов’язання, чи, за виразом Ренана, «широкомасштабною солідарністю, утворювану відчуванням жертв, які вже принесено в минулому, й які сподіваються принести в майбутньому» (1882, цитовано Bhabha, 1990: 19; пор. McNeill, 1986: розд. 2). Чи то в наслідок такого культурного плюралізму, чи через тривалі історичні докази, чимало західних країн перейшли до впровадження більш громадянської й територіальної версії націоналізму, завдяки якій іммігранти й утікачі можуть посісти своє законне місце як громадяни місцевої нації. Принагідно їх можуть спонукати до участі в культурній роботі через нове тлумачення нації та їхньої політичної ідентичності, щоб залучити їхні культури й світогляд, як складник нової всеосяжної національної ідентичності.

Проте існують певні межі й можливості нового національного тлумачення. Єдину суспільну культуру та певний набір загальних прав і обов’язків