Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

проводитись тільки через відкриття й використання їхньої колективної пам’яті, символів, мітів, вартостей і традицій. Отже, для проникнення до внутрішнього світу, потрібно віднайти й проалізувати ці етносимволічні елементи. Спільна пам’ять про золоту добу, предків та героїв і героїнь, суспільні вартості, які вони уособлюють, міти про етнічні витоки, переселення та вибраність Богом, суспільні символи, територія, історія і доля, які вирізняють їх, а також їхні різноманітні звичаї та традиції спорідненості та жертви, надають ключі до розуміння стосунку етнічного минулого до національного сьогодення та майбутнього і, зокрема, зв’язків та їхнього розриву між етнічними спільнотами й націями, досучасністю й сучасністю. Ніякий аналіз, який ігнорує ці етносимволічні компоненти не дасть нам змоги зрозуміти сучасне самовизначення націй чи їхній особливий світогляд щодо власної історії й долі. І без адекватного розуміння власної історії націй, годі оцінити їхній майбутній розвиток за доби глобалізації. 6. Перспективи

Жертви, покладені людством на вівтар світових воєн, анітрохи не зменшили плодючість і повсюдність народних суспільних націоналістичних рухів. Радше навпаки — надали їм нового поштовху й енергії, шляхом утягнення в тотальні сутички цивільного населення. Попри майже повне замовчування теми націоналізму, принаймні, на Заході і в комуністичних країнах, подолане тільки надією, що супроводила рухи за деколонізацію в Африці й Азії, нації Європи й Америки стали ще заполітизованішими. Хоча до Організації Об’єднаних Націй входять тільки держави, а принципи самовизначення, закріплені в статуті ООН, стосувалися тільки звільнених колоній, усенародна підтримка й майже всесвітнє визнання «націоналістичних» пропозицій, як єдиної основи для здійснення державної влади, засвідчили повсюдне укріплення нації, як наріжного каменя суспільного устрою держав у другій половині XX ст.

Поширення націоналізму

Дальший хід подій мало зашкодив зосередженості нації та націоналістичному принципові. Так процес деколонізації було здійснено, виходячи з того ж принципу права на національне самовизначення й суверенітет, досягнутого в Європі й Америці, тільки з поправкою на те, що цей принцип впроваджувався для створення нових націй у недавніх колоніях, хоча й на підвалинах давніх суспільств і культур. То була доба «націєтворення», коли африканські й азійські суспільства створювались новими державами здебільшого на європейський копил[102].

Упритул до нього наблизилось й так зване «етнічне відродження» у промислово розвинутих західних суспільствах — у Квебеку й Фландрії, Шотландії й Каталонії, Бретані й Країні Басків, Корсиці й Вельсі. Тут, переважно представники середнього класу збурювали «периферійну меншість» проти панівної етнічної більшості давніх держав і проти центральних урядів, вдаючись до старих символів, мітів і пам’яті класичних європейських масових націоналістичних рухів, хоч більше із соціальними й часто соціалістичними програмами та обмеженішими політичними цілями, жадаючи у більшості випадків радше культурної та економічної автономії, ніж повної незалежності. Наприкінці 1960-х і 1970-х роках, услід за рухом за громадянські права в Америці, ці рухи за етнічну автономію, що частково збігалися в часі зі студентськими, феміністськими й екологічними рухами, створили чималу напругу у визнаних демократичних країнах, стимулюючи перегляд прямо на ходу їхніх функцій і життєздатності в світі все більшої етнорегіональної відданості[103].

Вплив цієї проблеми на Заході значно зменшився, коли новий політичний курс на перебудову й гласність у колишньому Радянському Союзі наочно довів національні розмежування й етнічні прагнення у Східній Європі та радянських республіках. Розпочавшись ще раніше у Польщі, напруженість і конфлікти з середини 1980-х років проявились у прибалтійських республіках, в Україні, Закавказзі й Середній Азії, пришвидшуючи розпад радянської імперії вздовж етно-національних кордонів, хоча це й не стало основною причиною її розпаду. Одним із наслідків цієї нової хвилі етнічних націоналістичних рухів стало відновлення критерію легітимності прагнень малих народів і залежних націй до націоналізму, оскільки тогочасні новонароджені народні рухи вело щире бажання колективної свободи й демократії. І навіть якщо дальші події у Східній Європі, колишньому Радянському Союзі й надто на Балканах не завжди виправдовували такі сподівання, а замість, здавалося б, нерозривного зв’язку між етнічним націоналізмом і неофашизмом, расизмом і «етнічними чистками», карту Європи було ще раз розкраяно, переважно вздовж ліній наявних етнонаціональних розломів, тоді як східноєвропейська політика стала дедалі більше узгоджуватись із потребами й інтересами національно розмежованих держав та їхніх еліт[104].

Якщо до цих подій долучити ще й безперервне поширення етнічних націоналізмів, а також життєздатність територіальних націоналістичних рухів у молодих африканських й азійських країнах — від тамільців і філіппінських моро до курдів, південних суданців та еритрейців — то доводиться дивуватись деяким знавцям, які могли серйозно допускати спад націоналізму, вже не кажучи про його неминучу кончину.

Саме про це заявляє Ерик Гобсбаум, і ці заяви робляться за повного визнання сучасного поширення етнічних і територіальних націоналізмів. Що міг мати на увазі Гобсбаум зі своїми однодумцями?

На думку Гобсбаума, нинішня численність націоналізмів тимчасова; за цим приховується справжній «хід історії» у напрямку До чисельніших одиниць громадських об’єднань. Націоналізм існуватиме й далі, але відіграватиме незначну й другорядну роль. Гобсбаум не сказав одного — чи будуть тоді важливими самі нації. Якщо «етнічні держави» повинні втратити свої колишні економічні та воєнні функції, як запевняє Гобсбаум, то чи призведе це до відмирання «націй»? Чи спричиняє втрата державного суверенітету применшення ролі національної ідентичності? (Hobsbawm, 1990: розд. 6).

Такі запитання вказують на складність проблем довкола так званих «скасування» і «трансцендентності» націй та націоналізму. Перед нами, фактично, постають щонайменше три різні твердження і суперечки пов’язані