Націоналізм - Ентоні Д. Сміт

її численним потомством різноманітних націоналістичних ідентичностей, заснованих на критеріях відмінності мовної етнічної належності, території, релігії, історії та пігментації — критеріїв, що дали початок кільком видам націоналізму, а не тільки двоїстим територіально-політичному та етно-лінгвістичному націоналізмам (див. Armstrong, 1995).

Масові націоналістичні рухи. Успіх буржуазної англо — французької моделі мав значні соціальні й геополітичні наслідки як в Європі, так і за її межами. Перш за все це дало можливість іншим аналізувати ідеологічні, економічні й політичні складники цих успіхів. А це означає, що можна виділити «зародки» форми і змісту того успіху, котрий визначає національний формат, основою якого є:

(1) історичні терени або рідний край, бажано з відносно компактною територією;

(2) територіально об’єднане й суспільно згуртоване, якщо не однорідне, населення;

(3) уніфікована економіка з єдиною професійною системою та мобільністю робочої сили в межах всього простору;

(4) єдина, спільна й своєрідна громадська культура, бажано з однією мовою;

(5) набір характерних мітів та колективна пам’ять, з бажано уніфікованою історією; і

(6) однакові права та обов’язки для всіх членів, разом з активною участю громадян у побудові самостійного, і бажано незалежного й суверенного суспільства.

Враховуючи різноманітність критеріїв національної ідентичності, не дивно віднайти низку спроб великої кількості самовизначених «народів» використати націоналістичну програму для реалізації в різний спосіб своїх устремлінь до більшої автономії, єдності та ідентичності. Після повстання «Об’єднаних ірландців» 1798 р. на початку XIX ст. спостерігалося зростання національного опору наполеонівським націонал-імперським амбіціям в Іспанії, Росії та Німеччині, з Сербією та Грецією, що потім підняли повстання проти Османської імперії, скоро відбулося невдале польське повстання проти царизму й успішне домагання утворення бельґійської держави. Окрім того, починаючи з 1810 p., креольські еліти іспанських провінцій досягли значного успіху в розвалі імперії, заснувавши низку держав у Латинській Америці. Суперечливим є питання, наскільки тодішні повстання мали націоналістичний аспект, але з 1820-х років вони безперечно дедалі більше набували полум’яного націоналістичного забарвлення, показуючи ще раз логіку націонал-демократичного розвитку, силу та суспільну користь націоналістичної програми (див. Humphreys and Lynch, 1965; Anderson, 1991: розд. 4).

З плином часу в XIX ст. кількість таких самовизначених націй по всій Європі, а далі і в Азії, збільшувалась, а демократична логіка націоналістичної програми скоро знайшла своє повне вираження в розширенні права участі у виборах (хоча й не без зусиль, регресу і затримок), і залученні до них, як юридично рівноправних громадян, всіх членів національної спільноти. На початку XX ст. настала черга надання цієї можливості жінкам, а наприкінці століття також і повнолітній молоді обох статей. Демократичний масовий націоналізм, здебільшого породжений світовими війнами і сучасною технологією, дедалі більше наповнювався суспільно-економічним змістом і набув революційного розвитку. Однак не можна сказати, що він виник на порожньому місці. Він був логічним продовженням ранішої буржуазної націоналістичної програми, а його витоки ведуть у часи античності та середньовіччя до національного почуття вибраності й особливої місії деяких народів. Велич «народу» та його соціальних і культурних потреб є характерною рисою сучасного масового етнічного націоналізму, повернення до почуття свідомості спільноти ранніх етнічних суспільств і націй в добу античності й середньовіччя, деякі з яких послужили моделями для пізніших націй. Десь біля середини XX ст. такі сучасні «вибрані народи» і їхні масові націоналістичні рухи знайшли своє вираження і пройшли випробування війною, а їхні ідентичності віднайдені в мітах, символах, вартостях і пам’яті про конфлікти, завоювання і опір та вигнання й винищення цілих народів (див. Carr, 1945; Marwick, 1974; A. D. Smith, 1981b).

Висновок

Немає потреби детально викладати історію розповсюдження революційного націоналізму та його ролі у створенні масових націй, починаючи від революцій 1848 p., через епоху расових націоналістичних рухів до антиколоніальних націоналізмів після 1945 р. і подальшого розквіту етнічних націоналістичних рухів. Однак у цих рухах потрібно висвітлити три аспекти.

Перше — це їхня ідеологічна новизна. Це рухи, що спираються на ідеологію, і внаслідок цього, зазвичай, маємо нації побудовані на ідеологічних засадах. Вони спираються на майже повсюдне визнання законності націоналізму та судять про себе й інших згідно зі своїми постулатами, тобто, оцінюють себе згідно зі складниками націоналістичної програми. Після періоду відносного застою («занепаду») чи відходу від задуманого, вони намагаються наблизити оновлені націоналістичні рухи якомога ближче до раніше запланованого. Саме цим, на мою думку, сучасні націоналістичні нації відрізняються від давніх античних чи середньовічних донаціоналістичних націй. Доновітні нації не мали жодної програми чи взірця; їхні націоналістичні рухи були цілковито осібними, враховуючи історичні умови, в яких вони засновувалися. У них не було «теорії» націй, а тільки низку цілей і почувань специфічних для кожної окремо взятої нації. Отже, їхні націоналістичні рухи не могли бути повторені чи поширені; вони не мали системи вказівних ідей, котрі можна було б застосувати повсюдно і керуючись ними провадити певні дії задля спільних цілей. В цьому сенсі, націоналістична ідеологія стала поворотним пунктом у розвитку людського співробітництва та взаємодії.

Другим аспектом є важливість етнічної основи для сучасних націй. Це ми спостерігаємо не тільки в доновітніх націях, а й серед загальнопоширених націоналістичних рухів XX ст. Вони теж змушені використовувати етнічні зв’язки і почування, встановлюючи свою національну належність згідно з різноманітними критеріями, але завжди вишукуючи найтісніший зв’язок з культурним минулим домінантного етносу. Легко відкинути такі зусилля, як націоналістичні вигадки й мітотворчість. Як заявляє Кедурі, деяка частина націоналістичної інтелігенції безперечно збилась на манівці, чи навіть безсоромно маніпулює почуваннями мас. Але їхній частий успіх підказує різне тлумачення, одне з яких наголошує на необхідності «резонансу» та «привабливості» для народу. Тому що, в Цілому, люди у своїй більшості не відгукуються на чисто теоретичні винаходи — доля есперанто тому підтвердження — повторні відкриття та реконструкції, зроблені інтелігенцією та іншими представниками, повинні залишатись якомога ближче до народного сприйняття. Вони повинні дотримуватись культурних параметрів «народних традицій», політизуючи їхнє почуття етнічної спільноти, переосмислюючи ті традиції, як невичерпні культурні джерела для політичної боротьби за національне самовизначення.

Завершальний пункт стосується духовного світу етносів і націй. Заклик до «народу» може