Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Позиція керівних чинників СЛРОХ і БХ в українському питанні офіційно збігалася з позицією Командування АК і Представництва. Це виявилося в результаті об'єднання, а також в участі підрозділів БХ у пацифікаційних, виселенських та у відплатних акціях, які інспірувались офіційними пролондонськими чинниками, і передусім у Грубешівському й Томашівському повітах.

Чітку вказівку щодо участі БХ в антиукраїнській акції у квітні 1944 р. видало Головне командування БХ. У спеціальному наказі для командування IV округу в Любліні головний командир БХ після з'ясування цілей акції доручив и проведення виключно стосовно українських фашистських і націоналістичних елементів: «У випадку вчинення опору цілими українськими громадами — села палити, а винних в опорі карати». Таким чином, фактично наказано застосовувати в рамках акції виселення принцип групової відповідальності (…).

Антиукраїнська діяльність, інспірована правим керівництвом пролондонських угруповань на Любельщині, не обмежувалась, зрозуміло, лише виселенням українського населення, а мала всі ознаки пацифікаційної акції. Як зазначало у своєму звіті окружне правління НП, у Грубешівському повіті тільки у березні 1944 року було спалено 13 українських сіл. У Томашівському повіті в перші дні червня спалено 6 українських сіл. Подібні акції, неодноразово поєднувані з масовим фізичним терором, проводились протягом усієї першої половини 1944 року. У результаті (…) значна частина Грубешівського і Томашівського повітів була зруйнована і збезлюднена. А конфлікт на національному тлі у південно-східній Любельщині набрав характеру постійних збройних дій.

(…) Підрозділи АК, які проводили пацифікацію українського населення, намагались уникати будь-яких сутичок з підрозділами УПА і частинами дивізії СС «Галичина», залишаючи польське населення без збройного захисту і допомоги. (…) Польсько-українська боротьба врешті була для пролондонських угруповань вигідною оказією для обмеження до мінімуму збройних акцій проти гітлерівського окупанта під приводом використання партизанських підрозділів для захисту польського населення від українських націоналістів. Завдяки цьому пролондонські угруповання могли відвернути увагу мас у період, коли наближалось визволення на територіях, де проживало змішане населення, від принципових національних інтересів: боротьби з окупантом і боротьби за соціальне визволення»[32].

Таким чином, на запитання: Чому знищувалось українське населення? — Волчев відповів: Щоб очистити від нього Любельську землю. «Псування життя», виселення, спалювання сіл, знищення непокірних — усі засоби годились для досягнення мети. І про це польська історіографія мовчить. Вбивці і недобитки відійдуть у засвіти, документи пролежать під замками, поки буде винесено вирок про знищення, після чого у людській пам'яті залишиться порожнеча.

Може, не зовсім: томи «наукових» праць учитимуть нащадків, що українці на польській землі безжально вбивали поляків.

Проте…

Тут залишається ще певна дрібничка. Цитована праця — це відголосок ідеологічної боротьби у Польщі, де комуніст Волчев має нагоду сказати правду про негідну діяльність еміграційного уряду і правиці в краю. Тільки забувається, що решта цієї громадськості — лівиця, яка співпрацювала з радянськими партизанами під час боротьби з українським націоналізмом, а де-факто з оборонним національним рухом йшла пліч-о-пліч із правицею. І мовчить про те, що це ліві, польські комуністи, завершили розпочату правими справу ліквідації української проблеми акцією «Вісла».

Підсумовуючи, доходимо того самого висновку: у ліквідації української проблеми проявили солідарність усі гілки польського суспільства, незважаючи на приналежність до різних політичних угруповань, навіть тих, які взаємно поборюються.

Але ці зусилля виявилися марною працею. Бо ось після того, як минуло півстоліття, бачимо, що попри погроми, виселення і переселення, пацифікації, в'язниці, табори, вбивства і смертні вироки українці у Польщі живуть і далі, хоча правом кадука позбавлені Батьківщини. Не тільки живуть, але з кожним роком стають усе більш консолідованою, свідомою частиною народу, який тут, поруч, рукою подати, розпочав копітке облаштування меблями повернутого дому.

І народ не знищить жодна імперіалістична солідарність.

Холмщину з Карпатами єднає Перемишльська земля. Майже посередині її перетинає долина зигзагоподібного Сяну, тому народ назвав цей терен Надсянням. Це тут, за Сяном, на лівому березі, на рубежах держави князь Ярослав Мудрий з далекого Києва заснував у 1031 році місто, назвавши його своїм іменем. Кілька разів воно згадувалось у руських літописах як добре фортифіковане, багате на архітектурні пам'ятки, стало тривким доказом приналежності регіону до Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Схоже, що це тут, у Ярославському єзуїтському колегіумі, свого часу навчався Богдан Хмельницький. Ще у міжвоєнні роки разом з 45,3 % поляків і 8,8 % євреїв у Ярославському повіті мешкало 37 % українців, які проводили власну економічну і культурно-освітню діяльність. У 1945 році більшість їх виселено в Івано-Франківську область, а решту як небажаний елемент двома роками пізніше вивезено в Ольштинське воєводство. Пам'яткою після Русі залишилася назва. Так сталося, що ніхто її не змінив, — бачимо, так хотів Бог.

Значно старшу метрику має Перемишль, розташований на 40 км далі на південь, також над Сяном. Збудований на території, яка заселена ще у період палеоліту, тобто від 300 000 до 8000 років до Різдва Христового, він був столицею Перемишльського князівства, одним з трьох (разом з Львовом і Станіславом) головних українських осередків Східної Галичини. Незважаючи на те, що місто було захоплене Казимиром Великим у 1349 році, польську адміністрацію і устрій запроваджено в Перемишлі лише у 1434 році[33].

Після того як минули наступні п'ятсот років, за станом на 1 липня 1939 року, за даними повітової народної ради у Перемишлі на терені міста і Перемишльського повіту більшість становили ще українці. Отже, поляків було 55 850, євреїв — 21 147, інших — 371, тобто всього 77 368, а українців 79 908[34]. Ці дані підтвердив також шематизм греко-католицької церкви.

Багато сторінок можна було