Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Чисельність польської підпільної армії неухильно зростала. У липні 1944 року на Любельщині було 70 тисяч партизанів АК, 40 тисяч БХ і 15 тисяч АЛ, у сумі 125 тисяч осіб. Це дорівнювало 8 дивізіям війська, тобто 25 % польських партизанських сил країни, не враховуючи дуже активних радянських партизанів, які мали у своєму складі польські підрозділи. Така концентрація утворилася згідно з планом акції «Буря», що передбачала перекидання до Львова під час найближчого наступу двох великих угруповань польських партизанів з білгорайських лісів і околиць Перемишля, які під час вступу Червоної армії до столиці Західної України показали б себе господарями «польської землі».
Чому на Любельщині мордували українців? Не тільки на Любельщині — на всьому Закерзонні, великодушно подарованому Польщі високими посадовцями на Ялтинській конференції. Подарованому, адже компенсації, «повернених земель» за цю територію український народ не отримав.
Польська історична література, дуже багата на таку тематику, на те питання до цього часу не відповіла. Мало того — не порушила цього питання, не побачила початку трагедії. Ось так ніби ні з того, ні з сього раптом з'явилися з-за Бугу УПА і підрозділи дивізії СС «Галичина», і почалась катастрофа — вбивства невинних поляків. І якщо хтось з авторів навіть торкається делікатної проблеми, то поверхово, побіжно, як правило, стверджуючи, що це була відповідь на вбивства поляків на Волині. Отож, повернемося до хронології подій.
Книга Й.Туровського і В.Семашко «Злочини українських націоналістів…» наводить за лютий 1943 року 23 випадки вбивств — індивідуальні, родинні і одно групове (у селі Парослі Сарненського повіту): 173 поляки вбиті підрозділом, який вдавав із себе радянських партизанів. У кількох випадках причинами знищення сімей зазначено: вбили німці спільно з українською поліцією за співпрацю з радянськими партизанами. Інформацію про Парослю обтяжує згадка від грудня 1943 року (див.: Історія… Т. II. — С. 89): «У Сарненському повіті ще в лютому сталося перше групове вбивство (виділення моє. — MC.) 17 родин польських (не 173 осіб?) і 5 українських у селі Парослі біля Антонівки». Отже, якщо разом з поляками вбивали українців (про що автори книги мовчать), то ідентифікація винних не є однозначною проблемою. Різанина поляків на Волині набрала масового характеру лише у березні 1943 року. І якщо голова УДК у Грубешові вже на початку того ж березня виступив з пропозицією щодо припинення боїв, то зрозуміло, що вони почалися тут раніше, ніж на Волині. Тобто не тут прихована причина різанини українців на Любельщині.
Якщо Українську Самооборону створено у червні 1942 року, то до цього змусила ситуація. І коли у березні 1943 року польські партизани вбили керівників, то, безсумнівно, для того, щоб безперешкодно знищувати рядових.
Для чого?
А для того, щоб до кінця загарбати частину території, яку це населення захищало від прадавніх часів як батьківщину, де сімсот років тому знаходилась столиця. Щоб знищити ті рештки, яких не вдалося сполонізувати. Це підтверджують зібрані у II томі документи еміграційного уряду і документи правителів комуністичної Польщі. Серед них наказ двох міністрів — генерала бригади Радкевича і маршала Жимерського звучить виразно:
Цілком таємно
І. Завдання
Остаточно вирішити українське питання у Польщі. З цією метою…
Цей висновок страшний, і на це немає ради. Тут випливає також інша проблема. Повсюдну участь правих і лівих лісових «армій» у фізичній ліквідації українців Закерзоння можна пояснювати як загальною ненавистю людей, котрі роками не випускали зброю з рук, так і переконанням, що це є польська земля. Злочинну діяльність провідників народу в Лондоні чи у країні, які видавали наказ про винищення національної меншини в її власному домі, треба пояснити націоналістичним світоглядом, який сформувався таким чином з різних причин. Обґрунтованим видається також міркування мемуаристів, свято переконаних, що коли партизани, крім окупантів, вбивали також українців, немовбито союзників окупанта, то робили дуже патріотичну роботу.
Стурбованість викликає також позиція науковців, бо вони також повинні показувати правду.
Панове доктори, доценти, професори! Директори історичних інститутів! Декани, проректори і ректори вищих навчальних закладів, члени і працівники Польської Академії наук, які мають у доробку численні й великі томи цінних праць про боротьбу народу з окупантом на Любельщині, — де ваш аналіз причини польсько-української боротьби на колишній території Галицько-Волинського князівства?
У «Щоденнику років окупації» професор Зигмунд Клюковський прекрасно показав роль польського шумовиння у винищенні єврейського населення, яке проводилось німцями у Щебжешині. Чи є хоча б один подібний фрагмент у Ваших працях на тему винищення українців? Боїтеся, що суспільство пригадає волинську різанину? І чи не час уже сказати правду, що волинська трагедія була відповіддю на співпрацю польського населення з найбільшим ворогом незалежної України — «советами», на пацифікацію українських сіл на території Західної України, на доноси місцевого населення до окупаційної влади через фольксдойчів і дрібних польських службовців німецької адміністрації та господарських установ, які діяли на користь окупанта (кооперативи, переробка сільськогосподарської продукції, торгівля, пошта), на намагання утримати польською меншістю окупаційний статус над переважаючою українською більшістю? І т. д. і т. ін. Чому ніхто з польських істориків не бачить того, що зауважив болгарський комуніст Всеволод Волчев, який займається історією Польщі? Ось фрагмент[30] його спостережень:
«(…) Правиця лондонського табору вже у 1943 році започаткувала збройні антиукраїнські дії, подаючи їх як протидію антипольській акції ОУН і УПА. Але удари Армії Крайової були спрямовані у першу чергу проти мирного українського населення, яке у своїй
