Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

У німецько-польсько-російському трикутнику, в якому розігрувалась тоді українська повстанська боротьба на Волині, ситуація була дуже складною, туманною і тому трагічною. Я дізнався про ці справи під час перебування на території Січі.

Однієї неділі приблизно об 11 годині перед нашою квартирою, в якій ми перебували як інструктори вишкільних курсів на Січі, несподівано загальмував легковий автомобіль. До нас зайшов командир підрозділу Сосенко.

— Слава! — крикнув, виструнчившись по-військовому.

— Героям! — відповіли ми.

— Снідали? — запитав Сосенко.

— Так! — відповіли ми.

— Тоді підемо в гості до наших сусідів, — сказав Сосенко, хитро усміхаючись.

— До яких сусідів? — запитав я.

— О, то побачите, яких ми маємо чепурних сусідів! — загадково відповів Сосенко.

Усі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я — вирушили маленьким легковичком через болота. Проїхавши кілометрів два, ми побачили стареньку хатку на краю лісу. З-за рогу у нас ціливсь чорний ствол кулемета. Звідти почулась гучна команда: «Стій!» Ми зупинились, і Сосенко відкрив двері автомобіля. «Гасло!» — Сосенко повідомив. Раптом з хати вискочив і відрапортував Сосенку командир застави. Ми проїхали ще зі сто метрів і зупинились біля красивого нового будинку.

На моє велике здивування з тієї хати вискочив у повному обмундируванні польський поручник і з притаманним для поляків вишколом стукнув підборами, відсалютував двома пальцями і сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став струнко і привітався з поручником. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати, де розміщувався штаб. З-за столу вийшов капітан і також привітався з Сосенком і з нами. На столі стояла друкарська машинка, перед нею сиділа молода, струнка і дуже вродлива полька.

— Прошу сідати, панове, — галантним жестом капітан показав на стільці і повернувся на своє місце за столом.

— Пане капітане, чи не час вже дати хоча б сотню війська для спільної оборони від німців? Давно вже цю справу ми узгодили, — почав Сосенко.

— Не маємо ні війська, ні зброї на тому боці Бугу, — відповів капітан.

— То яким чином можете нам допомогти? — запитав Сосенко.

— Хліба можемо дати, — відповів капітан.

Потім ми ще їздили у дальші місця. Лісовик із Сосенком вирушали оглядати частини УПА у Володимирському повіті, я з Бровою з цією ж метою подався у Горохівський повіт. (…)

Біля дороги господар косив траву. Після привітання почалась розмова: що чути на селі, що думають і що говорять тепер селяни.

— Селяни хочуть миру на землі. Мусимо орати землю, сіяти, худобу годувати. Це ж селянин повинен всіх нагодувати, медом і молоком напоїти, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у нього косу і почав косити. Селянин уважно спостерігав.

— О, так пан добре косить, видно, що хазяйський син, — сказав з захопленням.

— Всі ми, господарю, люди праці, тільки час такий наступив, що мусили зайнятись чимось іншим.

— І довго так буде тривати? — спитав, благально вдивляючись в очі.

— Поки вороги будуть топтати нашу святу землю, вбивати наш народ, до того часу будемо змушені з ними боротись. Свою землю треба любити, обробляти, а в тяжкі моменти захищати, — тихо відповів я йому (…)

Коли на зворотній дорозі ми їхали через відоме вже польське село Домінополь, нам впало в очі, що село ніби вимерло, двері і вікна всюди були відчинені, ніде не було видно живої душі. І постерунку під лісом також вже не було. Душу огортав якийсь тяжкий незрозумілий смуток.

А в селі Вовчак, до якого повернулись, рух був як і перед цим. Усі займались своїми справами. То тут, то там було чути стукіт друкарської машинки.

Ми затримались біля штабу, але не застали там ні командира, ні керівника штабу. Зайшли до бунчужного. Він зустрів нас втомленим, сумним поглядом. Це був старший чоловік, колишній викладач гімназії у Горохові.

— Що сталося з Домінополем? — запитав я. Бунчужний подивився на нас зі здивуванням і через момент спитав:

— А де ви були весь цей час?

— Милувались Горохівщиною, — відповів я.

— І тому нічого не знаєте ще про Домінополь, — ніби до себе сказав бунчужний. — Це було гніздо польських шпигунів і база ворога. Три дні тому Домінополь ліквідовано, — додав.

— Як це ліквідовано? І людей також? — перепитав я.

— Так, і людей… — зітхнув із сумом бунчужний.

Більше ні про що я не питав і вийшов. Брова також вийшов мовчки.

Біля штабу стояв ад'ютант командира частини Ворон з якимись двома хлопцями. Хлопці були вбрані у цивільне, але з пістолетами. Вони весело розмовляли, але при нас замовкнули, а Ворон доповів:

— Командир загону відсутній. Буде завтра рано.

— Про що ви так весело розмовляли? — запитав Брова.

— Оповідали, як били ляхів у Домінополі, — відповів Ворон. — Хороші хлопці, товкли поляків краще, ніж інші. Ось цей, — Ворон кивнув головою на міцного брюнета, — двадцять сім прибрав. — Міцний брюнет став струнко.

— То розкажіть, як це було з тими поляками, — сказав я Ворону. І Ворон почав:

— Домінополь ми оточили близько дванадцятої. З командиром загону і всім почтом підійшли до польського штабу. Я постукав у двері. Поручник глянув у вікно і швидко зорієнтувався, що не має виходу, і відчинив двері. Я застрелив його на порозі. Капітана я застрелив у ліжку, а друкарка вискочила через вікно, і там її застрелили наші хлопці. А тим часом командир підрозділу вистрелив зі своєї ракетниці й таким чином дав сигнал, що штаб ліквідовано і можна починати. Тоді наші хлопці з СБ почали гуляти по всьому селу. До ранку жоден поляк не залишився живим, — закінчив задоволений Ворон.

— Знаєте що, хлопці? — сказав я. — Ваше «геройство» є огидне. Ось у Загорівському монастирі сорок чотири стрільці прийняли бій з півторатисячною