Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Не випадково згадую своє родинне село Гараджу. У «Злочинах…» наведено село Цезарин. Але ж нема на Волині такого села. Так називали частину («куток») нашого села. І насправді там жили поляки — три чи чотири родини. Але жодного поляка не вбито у нашому селі. Українців вбито багато, але поляків — жодного.
На с. 132 згадується село Романів, у якому начебто вбито Фелікса Зенде. От тільки поляка з таким прізвищем у Романові ніхто не пам'ятає. Але люди пам'ятають дещо інше.
Отже, повернемося знову до щоденника М. Федорчука:
«1 червня 1943 року німці привезли з-за Бугу 6 тисяч поляків і розташували їх у Луцьку і Ківерцях. Першою справою польського карного відділу був напад на цивільне населення у Ківерцях. Багато людей було заарештовано і розстріляно на місці. Тих, кого зловили, підвели до завчасно заготовленої ями і також розстріляли. У Ківерів було замордовано священика Вітковського з дружиною. Доктора Нижанківського заарештовано.
15 червня 1943 року. Вже місяць горять українські села. Німці з поляками нападають на них, палять будинки, вбивають людей і втікають… Німці утворили у гмінах польсько-українську поліцію…»
Боже! Польсько-українська поліція! Хто туди потрапляв? Покидьки суспільства, кримінальники, ґвалтівники, вбивці… Ця мішана поліція відзначалася винятковою жорстокістю, садизмом.
«26 червня 1943 року. Після обіду німці з поляками приїхали до Піддубців, спалили 20 хат, вбили кілька чоловіків і від'їхали…
18 липня 1943 року. Німці пересварили поляків з українцями і тепер збирають добрий врожай… Дурним засліпленням українців і поляків користуються німці й «совети». Сперечаючись між собою, вони не бачать, що над обома народами висить страшний меч дикої, червоної орди…
12 серпня 1943 року… З'явилося звернення польської військової організації: поляки засуджують тих, хто пішов служити німцям, а одночасно запрошують українців до співпраці, вказуючи на підступи у політику німців, які сіють сварку між народами, підбурюють один народ проти іншого і з того мають зиск для себе….»
Знаю, що, прочитавши наведене вище, дехто задумається. Ті, хто мешкав на Волині під час війни, і ті, хто врятувався у відділеннях, скажуть: так було, свята правда. Але я впевнений, що це не сподобається «любителям» кресів….
Панове, запрошую на Волинь (удруге) представників 27-ї дивізії АК, підемо від села до села, порозмовляємо з людьми, з живими ще свідками тих днів.
Я впевнений, що спільними силами встановимо, хоча б приблизно, кількість нещасних жертв, бо та, яку називає Головна комісія, є, вибачте, справжнісінькою брехнею!
Головна комісія твердить, що на Волині в 1939–1945 роках убито 70 тисяч поляків, а в Луцькому повіті — 11 тисяч. Одинадцять тисяч — не одинадцять осіб. Де їх поховано? Чи поховано так, що про це не знають місцеві люди?
Я був у всіх селах Луцького повіту. Бачив поховання замордованих євреїв — у Колках, у Торчині, в Озютичах, на Гнідаві, чув з перших уст про бої у Пшебражі, чув про окремих осіб польської національності, про родини — їх вбили або упівці, або німці, або бійці дивізії… Але одинадцять тисяч — не одинадцять осіб!
Легко сказати — брехня. Легко сказати: ні, у Луцькому повіті не вбито 11300 поляків. Потрібні докази!
І ось вони. До книжки додано мапу «Волинь 1939–1945. Злочини українських націоналістів проти поляків». На мапі позначено місцевості, де загинуло 200 осіб, понад 100, понад 50, понад 5. Аналізуючи мапу, роблю ще одне відкриття: на мапі є багато сіл, яких ніколи на Волині не було, а колонії і вулиці отримали тут статус великих сіл. Прикладом може бути Ярмарковщина — колонія з 4 будинків, а в книзі — велике село, так само Мар'янівка, а насправді — частина («куток») села Піддубці.
Згідно з мапою в Луцькому повіті вбито 1200–1500 осіб. Чи це число є правдоподібним? Так. Чи всіх убили упівці? Ні. П'ять сил — німці, УПА, АК, радянські партизани, а після війни НКВД — вмочали пальці у кров безневинних жертв.
Мета «Злочину…» дуже прозора: звалити провину окремих частин УПА на всю організацію, на весь український народ;. Але ж немало було випадків, коли упівці рятували поляків. Стає очевидним, що знову підігріваються тенденції знеславлення, підкреслення, перебільшення негативних рис українського народу. Прикладом є число 500 000, яке зустрічається у публікаціях і часописах. П'ятсот тисяч — стільки поляків загинуло на Західній Україні під час громадянської братовбивчої війни, говорять «любителі» кресів, представники 27-ї дивізії та інші в численних публікаціях.
Відомо, що кількість жертв у кілька разів завищена. Це не підлягає жодному сумніву. Факти підтасовуються, перебільшуються. (…)
Чому дехто намагається нас пересварити? Нехай минуле залишиться у минулому. Віддаймо честь могилам, переламаймо багатовікову ворожість і без гніву та упереджень сідаймо до столу. Не шукаймо взаємних вад, не треба заходити ззаду. Досить непорозумінь. І нехай нам Бог і Свята Марія у цьому сприяють.
Микола Панасюк літератор
Україна, Волинь, село Торчин
Наше Слово: Тижневик. — 1993. — № 37–38. — Вересень.
Документ 4
УКРАЇНЦІ, ЗА ЗБРУЧ!
Листівка без підпису і дати, але з тексту випливає, що створена перед 11 липня 1944 року.
За кільканадцять днів мине вже рік від кривавої неділі 11 липня 1943 року, коли свавільні українські банди здійснили страшні вбивства польського населення на Волині.
Страшне літо 1943 року, що його пережило польське населення на Волині, дотепер викликає страх і в народній традиції цих країв проживе довше, ніж пам'ять про бунт Шелі у 1846 році. Вже сьогодні, майже через рік, ми стали свідками нових злочинів. Українське населення, сп'яніле від крові, продовжує вбивати польське населення заради самої насолоди вбивання. Горять села і містечка, перетворюються
