Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Тільки не польської. Там читач не знайде нічого на цю тему. Візьмемо перший ліпший історичний нарис, краєзнавчий путівник, енциклопедичну статтю на тему «Перемишль». У кращому разі зустрінемо згадку, що регіон колись тимчасово перебував у руському володінні, але це було давно і, як показує текст, усім своїм доробком завдячує приналежності до польської держави. Так, наприклад, у «Великій загальній енциклопедії» ПВН від 1967 року про існування українців на цих теренах нема і згадки, а на тему «Перемишльський повіт» вона інформує: 1226 кв. км, 68,7 тисяч мешканців (1964); характер економіки — сільськогосподарський; 31 % поверхні займають ліси. І кінець. Принаймні не з причини відсутності місця.
У польських старих і сучасних публікаціях це явище — повсюдне, воно прекрасно підтримує польський шовінізм. Зрілий, дбайливо підтримуваний керівниками державного корабля і увічнений хронікерами. Ось, наприклад, Длугош описує, як у 1412 році король Яґелло, віддаючи католикам руський собор, прекрасно збудований з тесаного каменя (як на Русі, бо у Кракові будували з цегли), наказав викинути з підземель руських небіжчиків і замінити його на костел. І коли у 1470 році князівський собор святого Іоанна було зруйновано, щоб використати матеріал для побудови польського костелу в Перемишлі, богобоязливі католики, кажуть, мили каміння у водах Сяну, щоб очистити його від схизматичного духу[35].
І ось через п'ятсот років, коли Іван Павло II наказав повернути українському населенню захоплену свого часу греко-католицьку церкву, — підкреслимо: все-таки католицьку, — то богобоязливі фанатики, католики латинського обряду не послухали Папу-поляка! В історії Польщі це був безпрецедентний випадок. Чим це загрожує у випадку можливої дестабілізації громадського порядку — новою Павлокомою? Чи новою війною? Бо ж Павлокома не була винятковим явищем.
Польське суспільство не усвідомлює цієї загрози. Про трагізм воєнних і післявоєнних подій над Сяном, навіть на всьому Закерзонні, нинішнє суспільство XX–XXI століття не має жодної гадки. Завершується життя покоління, яке творило цю історію. Але Сізіфовою працею буде пошук картини минулих років на сторінках тодішньої преси, яка писала тільки про банди УПА і про «героїчну» боротьбу з ними органів «народної» влади. У свідомості молодого покоління цей образ закріплює популярна книга «Заграви у Бещадах» Яна Гергарда (командира полку, який воював з УПА), рекомендована Міністерством освіти як обов'язкове читання для шкільної молоді. Польська історіографія до цього часу не спромоглася показати правдиву картину дійсності.
Тому подивимось на зворотний бік медалі в описі українського історика Льва Шанковського[36].
Зміст передаю скорочено, пропускаючи з-поміж інших і численні посилання на джерела.
Під час німецької окупації Перемишльський регіон належав не до Дистрикту Галичина зі столицею у Львові, а до Краківського дистрикту Генеральної Губернії. У Краківському дистрикті до українців ставились як до національної меншини, а персонал навіть нижчого рівня адміністрації і поліції становили, головним чином, поляки. Наприклад, у Перемишлі несла службу гранатова поліція, на периферії українська поліція була лише у місцевостях, де переважало українське населення. Поляки не марнували часу, щоб нагадати, в чиїх руках перебуває влада. Німці також підігрівали ненависть, підтримуючи українську меншість на етнічно польських землях, а поляків — там, де більшість становили українці.
У листопаді 1943 року головнокомандувач АК видав наказ розпочати реалізацію плану «Буря», який полягав у захопленні влади у Галичині, передусім у Львові, саме напередодні вступу Радянської Армії. З цією метою було збудовано два «коридори» для перекидання збройних підрозділів з польських етнічних земель до Львова. Північний коридор проходив з білгорайських лісів через польські села у районі місцевості Нароль, через Яновський полігон до самого Львова. Цей полігон збудували «совєти» під час першої окупації Галичини, попередньо виселивши українське населення. У свою чергу німецькі окупанти не дозволили українцям повертатись на територію полігона, тобто польські частини мали добрий доступ до Львова.
Західний коридор проходив з Перемишля через польські села в околицях Самбора, Мостиськ, Рудки і Ягеллонського Городка до польських сіл на південь від Львова. На зламі 1943 і 1944 років Армія Крайова зосередила тут на вихідних позиціях велику кількість підрозділів і військового спорядження, тут також приймали з повітря зброю, розбудовували лісові фортеці.
Щоб захистити Львів від наступу з півночі і рятувати місцеве населення від знищення, Головне командування УПА, яке мало на Волині значні військові сили, перекинуло частину підрозділів за Буг[37].
У боротьбі з УПА під Посадовим у гміні Телятин від 5 до 9 квітня 1944 року формування АК були розбиті, внаслідок чого на північному відтинку фронту план «Буря» провалився. У другій половині квітня УПА витіснила польських партизанів за річку Гучву, а після її форсування у червні наступ було спрямовано на Грабовець. 14 липня почався радянський наступ.
Гірше складалася ситуація у Перемишльському регіоні. Тут взагалі не було сил, які могли б протистояти польським діям. Українські «збройні сили» складалися з 308 поліцейських (з них 8 у Перемишлі), розкиданих по 41 постерунку, тоді як АК мала 10 тисяч озброєних до зубів партизанів і постійно поповнювалася свіжими силами з польських етнічних земель. Союзна авіація постійно курсувала над західною частиною Ярославського повіту і південною частиною Пшеворського, забезпечуючи тут польську «партизанську республіку» зброєю, набоями і необхідним військовим спорядженням. Наприклад, 28 квітня 1944 року над селами Бахуж і Гарта з'явилися сотні літаків союзників з вантажем для
