Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258–259, — прийнято 17–21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (…). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (…) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населення більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (…) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 тисяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної пропаганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну поведінку частини польського суспільства на Волині. (…) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, білорусів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і самовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (…) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».
«Ця похмура картина показує людей, поведінка яких, спрямована проти інтересів місцевих мешканців, додавала полякам ворогів. (…) У доповіді Б С (Бюро Східного представництва Лондонського уряду)… говорилось, що у Кобрині гДрогічині, головних місцях розташування батальйонів шуцманів, поліцейсько-військових формувань, командирами і офіцерами були молодші офіцери ВП. (…)Вони навіть офіційно користувались польською мовою» (с. 260).
Це тільки деякі фрагменти книги, які показують причини польської трагедії на Західній Україні. Жоден з польських істориків не наважився поки що опублікувати інформацію такого роду.
Чому? Звідки така величезна відмінність у працях експерта?
Здається, що вирішальними були два чинники: опіка «старшого брата» і польська ненависть до українців. Ненависть — традиційна, її відчували 96 % поляків, як про це доповідали з краю до Лондона ще у липні 1942 року (с. 226), до акції деполонізації Волині, тобто до різанини поляків. Пригляньмось до цих чинників.
Радянський Союз і Польщу об'єднувала одна спільна мета: боротьба з українським націоналізмом, який хотів збудувати свою державу на об'єднаних українських землях, окупованих головним чином СРСР та Польщею. У Польщі ця мета об'єднувала націоналістів і комуністів. Звідси виростала польсько-радянська співпраця як комуністів, так і всього польського населення на українських землях. Про загрозу залиття Польщі повінню комунізму, пророковану ОУН і УПА, ніхто тоді не хотів думати. Українці, білоруси, литовці — то були вороги!
І сталося. Життя у Польщі покотилося згідно з московськими керівними вказівками. Дійшло до того, що «старший брат» став першим рецензентом наукових праць, який остаточно присуджує: пустити, не пустити? Таке рішення я відчув на власній праці… Радянсько-польський антиукраїнський комунізм невблаганно формував повоєнну історіографію. Історична правда мусила капітулювати перед політичною фальшю. І якби магістр Тожецький написав тільки те, про що дізнався з документів, не критикуючи націоналістів і не вихваляючи комуністів за їхній внесок у розквіт українського народу, то докторську дисертацію він би не захистив. Також виявився б непридатним до праці в Інституті історії ПАН. А якби навіть правда перемогла, то не пройшла б через всюдисущу цензуру. Далі вже були читачі, сформовані впродовж десятиріч фальшованою історіографією. Оті 96 %, нехай навіть трохи менше…
Тож яким чином з'явилася дисертаційна праця Р. Тожецького?
Відповідь очевидна — інші часи настали. Пішов на заслужену пенсію «старший брат», розігнано цензуру, зітхнуло вільно наукове середовище, з'явилися праці, які десятиріччями покривалися пилом у шухлядах.
Не змінився тільки читач. Він не міг змінитись, якщо формувався від шкільної лави на мільйонах примірників антиукраїнських творів Сенкевича, Гергарда і сотень інших авторів, на таких фільмах, як «Пожежник Калечь», виховувався у ненависті до непольського населення, ізольований від правди. Бо в жодній цивілізованій країні не знайдемо подібного абсурду, коли за такі інсинуації, як «Герої з-під знака тризуба», що оббріхують провідні постаті визвольної боротьби чужого народу, нагороджують автора званням професора, знущаючись із самого звання, викликаючи обурення наукового світу[25]. Тож постає запитання: хто за тим стоїть, хто зацікавлений у поширенні ненависті між народами? Це важка і дуже запущена хвороба, для лікування якої потрібне не одне десятиліття, поки виростуть вільні від впливу сфальшованої історіографії покоління, які не прагнуть чужих земель, які з повагою ставляться до інших народів.
І тільки надія на це якоюсь мірою може сповнювати нас оптимізмом.
Надбужжя під час окупаціїЯк ми писали у І томі (с. 87), серед усіх українських земель, інкорпорованих II Річчю Посполитою, найбільший полонізаційний терор влада застосувала на надбузьких землях — Підляшші й Холмщині. Тут не тільки не було жодної української школи, більшість церков було зруйновано або перетворено у костели, знищено культурні інституції («Рідна Хата»), кооперацію, пресу. Українське суспільство, особливо православне духовенство, зазнало гострого поліцейського втручання. За наказом адміністративних органів польська мова запроваджувалася до церковних проповідей і навчання релігії. Безпосередньо перед вересневою катастрофою «Кракуси» — озброєні боївки брали участь у руйнуванні храмів, нападали на українські доми і нищили майно «небажаного елементу». Тож не дивно, що
