Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Польська історіографія постійно так препарувалася, щоб показати польські права майже на всю Україну, але цього неможливо було зробити без брехні. Український дослідник Я. Дашкевич[22]викриває низку таких обманів, водночас підкреслюючи, що вони часто просто суперечать здоровому глузду, не кажучи вже про загострення стосунків.

«Починаючи від середини XIV століття, — пише львівський історик, — Польща постійно проводила імперіалістичну політику, міняючи гасла типу «від моря до моря» та «вогнем і мечем». Творцем цієї ідеології був історик Марцін Кромер (1512–1589), який твердив, що більша частина Русі, а саме Поділля (яке нібито тягнеться до Чорного моря чи — згідно з іншими польськими істориками XVI століття — навіть до Азовського моря і Дону) і Полісся віками належали Польщі, а отримала вона цю землю від сцито-сарматських язигів. Пізніше ці землі від Польщі були забрані одного разу і вдруге, поки не було повернуто на основі Любельськоїунії. І так насправді записано у документі унії, що ці території «повертаються до Польщі». Фальшування залишило сліди до нинішнього дня: у шкільному історичному атласі Молдавське Господарство між Поділлям і Чорним морем показано трохи яснішим кольором від Поділля і Галичини, які належали до Польщі, — з анотацією «вільно зв'язане з Короною», хоча нога польського солдата на берег Чорного моря ніколи не ступала».

Якщо дитину від малолітства переконувати, що біле не є білим, а тільки чорним, то через певний час вона мусить повірити у цю брехню. «Голова Товариства любителів Львова і Східних кресів проти того, щоб називати Львів українським містом. Можна говорити лише про українську адміністрацію в цьому місті», — читаємо у пресі. Звідки береться цей 105 %-ний «патріотизм» тієї проводирки «любителів», як не з брехливої історіографії? Лише журналіст[23] повинен їй пояснювати, що Львів нині є українським містом, частиною суверенної української держави, яку Польща визнала першою і до якої не має жодних прикордонних претензій [підкреслено в оригіналі]. Справжній любитель Львова швидше подбав би про те, щоб нас там любили, а не про те, щоб демонструвати свої фобії і підтримувати напругу по обидва боки. Посилання журналіста тільки на державний інтерес також є далеким від адекватності, але нехай би він спробував нагадати, що це не є польська земля! Адже польському суспільству постійно пояснювали, що Польща має право на українську землю, аж суспільство прийняло брехню за добру монету і при кожній нагоді почало юрбою протестувати проти «наступу» на його інтереси, спроб «поділу» Польщі. Поляки-колоністи, відчуваючи себе серед 70 чи 80 % «меншості» як шкарлупка в океані, почади ненавидіти господаря і хапатись за зброю, щоб викинути його з дому.

Закерзоння є типовим прикладом цього. Під час окупації польські партизанські підрозділи боролися з німцями на Замойщині, щоб протидіяти виселенню поляків. А що робили на інших теренах? Я намагався знайти у бібліотеках зведення про боротьбу НСЗ, АК, БХ з німцями на Жешівщині — не знайшов, хоча лісових братів там не бракувало. Причину легко пояснити: не можна було дратувати окупанта у місцях, де підрозділи підпілля потрібні були для очищення терену від українців і для маршу на Львів під час операції «Буря». Великій «Бурі» перешкодила УПА (особливо на Любельщині), але українців багато було знищено. «Кількість польських і українських жертв на Холмщині і західній Волині, — пише Я. Дашкевич на с. 67, — була приблизно однаковою. Рафінована польська жорстокість загалом не поступалась українській. Якщо виходити з логіки і термінології «кресовиків», то побачимо, що польські націоналісти цілком заслуговують на рівнозначне ім'я «різунів» та «гайдамаків».

Цей висновок, напевно, викличе обурення «кресовиків», але після короткого аналізу швидко втратить ознаки сенсації. Про вбивства тисяч українців на Закерзонні в Польщі ніхто не говорить. Лише часом якийсь автор зазначає, що тут чи там побито трохи українців, але тільки в рамках відповіді. Після війни преса повідомляла «аж» про один процес цього роду, який стосувався загибелі села Верховина, але з повідомлень преси ніхто не догадався, що знищено українське село. Певні застереження дає лише згадка одного з обвинувачених, що акцію здійснила «спеціальна» команда НСЗ, створена для… знищення євреїв та українців. Але ж єврейських сіл не було. Як бачимо, «діяльності» батальйону БХ під командуванням «Рися»-Басая, який називали також «спеціальним», вже було недостатньо. Мався на увазі такий, що спеціалізується на вбивствах українців.

Лише українські джерела розкривають закерзонську дійсність, у якій важко було знайти село без жертв. В одних селах гинуло кілька або кільканадцять осіб, в інших — десятки і сотні, а в Теплицях Перемишльського повіту — понад тисячу. Отже, якщо віднімемо від українського рахунку штучне обтяження такими формулюваннями, як: За співпрацю з радянськими партизанами німці разом з українською поліцією вбили…; Українська поліція з участю німців убила…; У селі Малин, на території гміни, де проживали поляки і чехи, за допомогу радянським партизанам (Ковпак) через донос українських націоналістів німці спалили живими у тамтешній церкві 603 особи (насправді німці з поляками спалили чехів і українців — див. документ 3), то будуть усі підстави вважати, що кількість українських жертв на Закерзонні дорівнювала кількості поляків, убитих на Волині.

Ось тільки питання: хто і за що загинув? Отже, за колонізацію української землі на Волині гинули поляки, а на Закерзонні — українці. Всюди за польську колонізацію. Але ніколи не було спроби колонізації польської землі українським населенням — і в одвічних польсько-українських конфліктах це було принциповою відмінністю, яка давала відповідь на питання: хто винен? У польській публіцистиці зустрічаємо твердження, що винними є дві сторони, тільки ніхто не уточнює, у чому полягає вина українців. Бо важко звинувачувати народ за те, що повстає проти своїх гнобителів.

На увагу заслуговує одна деталь. При описі вбивства поляків на Волині та в Галичині ніхто не згадує про те, що українці грабували поляків. На Закерзонні грабунок був невід'ємним атрибутом кожного вбивства. Про польські вбивства і грабунки радянські