Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Чому це явище спостерігалося тільки в діях однієї сторони? Звідки брався садизм у людей, які вбили в одному селі 65 дітей (док. 60), які вкидали гранати до шпиталю (док. 84), які посадили дівчину на розжарене вугілля за те, що має брата в УПА (док. 75)?
Головну причину дегенерації суспільства треба шукати в облуді, у фальшуванні історії, у безперервній пропаганді, що все довкола є польським, що навіть самі українці є зросійщеними поляками. Імперіалістична політика прямо змушувала до брехні — бо треба було ж чимось, наприклад, обґрунтувати війну з західноукраїнською державою за панування на Східній Галичині. А те вело до курйозних тверджень: якщо поляки повставали проти загарбника, то це був шляхетний чин, якщо українці — то це був злочин.
Чи на цьому фальшуванні могло виховатися здорове суспільство? Чи діти фірманів, які допомагали батькам грабувати скарб вигнанців, могли вирости порядними громадянами? Чи варто дивуватися, що це суспільство, пронизане ненавистю до чужоплемінників, пхає палаючі жарини під їхні храми? Бо, напевно, не випадково протягом кількох останніх років спалено церкви у Клениках, Чижах, Ячні, Крушинянах, пішла з димом церква XVIII століття у Грабарці, горіли церкви у Нарві, у Кракові, каплиця у Криночці біля Гайнувки. Новозбудовану церкву святого Духа у Білостоці двічі підпалювали. А скільки їх згоріло на всьому Закерзонні? Чи це не є типовими прикладами дегенерації суспільства? І це на території, де не було польсько-української боротьби. Не кажемо вже про обкрадання храмів, як, наприклад, крадіжка двох найцінніших ікон з православного монастиря в Яблучній.
Ці «випадки» не можна назвати інакше як спробою вбити дух народу.
Післявоєнна література стала кузнею антиукраїнських інсинуацій, у якій сотні молотів кували постать українського різуна. Це був всюдисущий вбивця. Його бачили у погромах війська і цивільних у 1939 році, у придушенні Варшавського повстання, у пацифікації поляків на Закерзонні, у співпраці з німцями, у вбивствах львівських професорів і т. д. Йому приписувались усі найвигадливіші риси жорстокості, які тільки можна уявити. Як твердить М.Фіалка[24], «обряд» убивств поєднувався звичайно з благословенням капелана і освяченням знарядь убивства — сокир, кіс, вил, ломів і зброї, (…) живих людей вкидали до колодязів, ставків і річок, насаджували на палі, відрізали частини тіла — ноги, руки, голови, жінкам відрізали груди. Ще живим жертвам розпорювали животи, залишаючи тіла на поїдання мухам і хробакам. Дітей проколювали вилами, насаджували на палі або штахети огорожі. Тіла розрізували пилками для дерева, виколювали очі, відрізали язики і вуха. Від тіла відривали голови, руки і ноги прив'язували ланцюгами до коней. Більші села і поселення спочатку завойовували зі зброєю в руках, а після оволодіння вбивали мешканців сокирами, косами, вилами, ножами, багнетами. Вбивали віруючих у костелах (…) і своїх побратимів, які не хотіли брати участі у вбивствах поляків…». Шкода тільки, що в описах ніхто не посилається на конкретні випадки, не називає прізвищ.
Якщо поляки ненавиділи українців більше, ніж німців (див., наприклад, док. 10), то брехлива література лише доливала олії до вогню в такій мірі, що звернення до читача зі словами правди ставало неможливим. Можна було лише збагачувати фальшування. Звідси виникали такі дива, які ганьбили самих авторів, як, наприклад, книжка А. Щесняка і Б.Шоти під назвою «,Дорога в нікуди», яка означає, що «в нікуди» нібито вела боротьба за свободу. Цю тезу заперечує текст, тому таке мислення є недоречним. Але якби автори згідно з правдою дали назву «Дорога до свободи», то викликали б загальне обурення, бо суспільство, виховане на брехливій літературі, приймає брехню за добру монету. Бо ж усі так пишуть…
Цікавим прикладом є тут праця доцента Ришарда Тожецького з Інституту історії ПАН. Це провідний знавець польсько-українських відносин міжвоєнного і воєнного періоду, має багатий науковий доробок і серед українознавців вважається експертом. Розшукуючи матеріали для докторської роботи на тему «Українське питання у політиці III Рейху (1933–1945)», що була опублікована у 1972 році, він оглянув крайові і закордонні архіви, головним чином німецькі, звертався до відомих діячів й істориків ОУН, які перебувають в еміграції, що дало йому можливість глибоко вивчити тему і розкрити такі деталі, на які не спромігся жоден історик. Завдяки цьому книгу шукали у США та Канаді навіть тоді, коли її наклад вже було вичерпано.
І все-таки автор не вийшов за межі шаблону, створеного для української проблематики. Навпаки, він його продовжував будувати. Тобто показував, що найгіршим ворогом були українські націоналісти, які хотіли збудувати українську державу (чому таке прагнення було злом — не пояснює), «вели криваву боротьбу з комуністами, які захищали інтереси України» (sic! див. с. 349). Нігілістичні бої УПА потягли за собою численні українські жертви, «гекатомби жертв цивільного населення, війська і міліції в СРСР, Польщі й Чехословаччині» (с. 330), УПА «стала синонімом знищення, вогню і вбивств» (с. 346), тоді як польські підрозділи, а особливо «Рися» з БХ проводили тільки акції у відповідь (с. 300). Націоналісти, «заохочені гітлерівцями до боротьби з СРСР (!), заплатили за це не тільки знищенням власних сил, але й здобутків українського народу, жертвами народу, в ім'я якого нібито присвятили себе і воювали». Насправді «більше думали про задоволення власних політичних амбіцій, ніж про країну» (с. 331–332). «І це саме комуністи наново створили умови для розквіту матеріальної і духовної культури українського народу» (с. 350). І так далі.
Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбивчою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загостренні відносин і стверджує, що «від
