Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Тому вони відразу взялися за лікування ран. Утворено було Український допомоговий комітет (УДК), який допомагав утікачам з-за Бугу і випущеним з польських карних установ політичним в'язням, мобілізував населення до громадської роботи і захищав його інтереси перед владою. Відновлено було товариство «Рідна Хата» і місцеві кооперативи, до початку 1940 року відновлено 40 православних церков, а в травні 1940— собор у Холмі. Створено мережу українського шкільництва, працевлаштовано на посадах учителів молоду інтелігенцію, яка втекла від радянської окупації. У Холмі відкрито українську гімназію. Завдяки визволеній енергії національне українське життя почало розвиватись у такому темпі, якого ніхто не бачив до того часу. Але дуже швидко цей розвиток був загальмований, а доробок знищений.

У початковий період війни до німецької неволі потрапило приблизно 4 мільйони радянських солдатів, з яких понад півмільйона було зібрано в таборах на Підляшші і Холмщині. Полонені, розміщені під чистим небом і оточені колючим дротом, були приречені на знищення. Умови у таборах були настільки жахливими, що траплялися випадки людоїдства, зрештою вибухнули епідемії. Утікачі з-за дроту рознесли тиф по всій Генеральній Губернії. Восени 1941 року німецькі військові власті видали наказ очистити території від утікачів, що ховалися в лісах. Виконання наказу доручалося відділам ШУПО — поліції, яка перебувала під керівництвом цивільної влади. Щоб утворити силу, здатну протидіяти поліцейським акціям, утікачі були змушені об'єднуватись у більші партизанські підрозділи, здобувати зброю, нападаючи на німців, грабувати продукти у селах. Незабаром на чолі цих підрозділів стали відважні офіцери Червоної армії, які на парашутах були закинуті у німецький тил.

Так над Бугом постали загони радянських партизанів. Від 1941 року поряд з ними виростали польські партизанські групи. Цьому сприяло те, що німці, досконально вишколені стосовно дій регулярної армії, не мали поняття про партизанську боротьбу, на початку вони панічно боялися лісу. І не дивно: під кінець 1942 року тільки у Гвардії Людової на цих теренах було щонайменше 12 (з 31 в усій країні) партизанських груп[26].

Усі партизанські групи були на антиукраїнських позиціях. Отримавши в руки зброю, партизани почали нищити український доробок і його ненависних творців. Цей напрямок діяльності був викликаний відсутністю опору, бо з озброєними до зубів німцями треба було воювати, тоді як беззахисне населення можна було просто вирізати.

На зборах у Грубешові 16 червня 1942 року група колишніх офіцерів петлюрівської армії створила військове формування Українська Самооборона у складі 20 осіб, завданням якого була охорона місцевого УДК та інших українських інституцій. Після тривалих зусиль вдалось отримати напівофіційний дозвіл німецької влади на існування того формування, завдяки чому воно могло охопити своїм впливом інші повіти. І це був уже останній дзвінок.

Ще у 1941 році командир СС і поліції Любельського дистрикту Оділо Глобоцнік розробив проект германізації підлеглої території, який мав стати мостом між Сходом і Рейхом. З цією метою треба було виселити з Холмщини 110 тисяч єврейського, польського і українського населення, поселити на їхнє місце фольксдойчі з, німців і голландців, а всю територію оточити смугою українських сіл, утворивши буфер проти нападів на німецьких осадників. Акція розпочалася 27 листопада 1942 року, і до середини лютого 1943 року було виселено 116 сіл: з повіту Замость — 47, Томашів — 15 і Грубешів — 54. Більшість виселених поляків перейшла до партизанів і розпочала безпощадне знищення українського населення. Перший напад на штаб самооборони у Грубешові стався майже у відповідь на її формування — 6 серпня 1942 року. Акція не вдалась, але спонукала українців до пильності й турботи про краще озброєння. Німці ще якийсь час надавали певну кількість зброї як українцям, так і полякам, керуючись настановою: нехай б'ються між собою.

На початку березня 1943 року УДК в Грубешові запропонував польській стороні утриматись від збройного втручання. Розмови ініціював засновник Грубешівського УДК, колишній полковник армії УНР Яків Гальчевський-Войнаровський, польську сторону репрезентував голова Польського комітету допомоги у Грубешові доктор Кульчицький. Порозуміння було досягнуто, але вже 22 березня 1943 року 18-особовий польський підрозділ атакував будинок Войнаровського у селі Пересоловиці, де дружина полковника працювала вчителькою. Полковник загинув. Того самого дня був убитий голова УДК у Грубешові, доктор Микола Струтинський. 23 травня 1943 року здійснено напад на будинок колишнього сенатора Івана Пастернака у селі Хорощинка. Поранений сенатор помер через два дні у шпиталі, а його похорон у Білій Підляській перетворився на велику маніфестацію і викликав зростання Української Самооборони. Бо хто хотів жити і мав силу, мусив брати в руки зброю.

Це не була війна — ніхто нікому її не оголошував. На війні на передовій лінії воює сірий солдат, командири вищого рівня діють в укритті. Тут спочатку вбивали командирів. Не вбивали — мордували. Підступом у власному домі, використовуючи фізичну перевагу в силі. А це була велика перевага.

Як пише 3. Маньковський[27], «уже в середині 1942 року регіон між Віслою і Бугом вийшов у партизанській боротьбі на впевнене перше місце у країніУ 1943 році польських партизанів на Любельщині налічувалося приблизно 50 тисяч (с. 355), тоді як Українська Самооборона — єдина на той час реальна збройна сила українського населення на цьому терені (підрозділи УПА з-за Бугу перекинуто сюди лише на зламі лютого — березня 1944 року) налічувала в середині 1943 року близько 500 осіб[28]. Щоправда, існувала ще озброєна українська поліція, але як складова частина адміністративного апарату, створена окупантом для забезпечення публічного порядку, вона підпорядковувалася німецьким наказам. Коли німці забирали польську поліцію для пацифікації українських сіл або навпаки, то підлеглі виконували свої обов'язки старанно, але вони не могли планувати акції на власний розсуд.

Слід згадати, що жоден з польських історіографів не шкодував місця на опис діяльності української поліції, розглядаючи сам факт її існування як доказ співпраці українців з гітлеризмом, тоді як