Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

Варт вказує нам щодо цього иншнй, детальніший текст (Açvâlayana grihyasîitra, IV. 2), згідно з яким старовинні індуси могли перевозити своїх мерців «за допомогою pithacakra, запряженого волами». «Етимологічно,— каже Барт,— можна було б точно розуміти це слово як «повіз, що має сидіння замісць колес», цебто рід саней... Але,—додає Барт,- коментарій пояснює це просто словом çakatâdi. цебто візок або инший повіз». «А щодо pariçishta або доповнення Асвалайяна (Açvaiâyana) grihyasulra (III, І), то вони дають змогу вибирати між носилками (çivika) та возом, запряженим валами (goçakata)*.

Барт вважає, що ці пояснення, а також той факт, що два инші тексти (Kalyàyana —crautasutra, XXV, 7, 14) та ті Çrautasûlra Яжура (Yajur) Чорного (що цитовані в коментарі Taittiräga Aranyaka, VI, І, 4), також говорять лише про вози для перевозу мерців, цебто про щось «цілком протилежне» нашій гіпотезі. Але поставмо питання: чи ж не можна припустити, що згаданий коментатор зробив ту саму помилку, що й А. Котляревський? Чому не припустити, що, складаючи свої коментарі тоді, коли вони були вже необхідні, кати вживання саней було вже цілком забуте, коментатор дав це пояснення тому, що так само, як і А. Котляревський, він ке мав жадного уявлення про цей «повіз, шо має сидіння замісць колес»? Барт звертає нашу увагу на той факт, шо «ведичне колесо не було вже ціле колесо, а складалося

зі шпиць та ободу». Цей факт може тільки підтвердити наше припущення, що за часів Вед сані мусіли вже цілковито заникнути, і саме тому коментатор пояснив згаданим способом текст, що заховав, мабуть, свій первісний зміст.

Ми залишаємо відкритим питання про вживання сансй для похорону в індоєвропейських народів за ведичних часів. Але зостається все-таки питання: звідки пішов цей звичай? Труворов, а за ним і Анучин, що дуже грунтовно простудіював це питання, вважають, з достатніми, на нашу думку, резонами, що походження цього звичаю треба шукати в ідеї про велику подоріж, яку людина мусить зробити після смерти, иа тому світі, в країнах невідомих, але, без сумніву, далеких. Гімни Ріг-Веди також говорять про цю довгу путь. «Подоріж на тому світі,— каже Цім мер, довга й тяжка, і для неї потрібна протекція Puskan’a (R., V, X. 17. 4)»î0.

” H. Zimmer, op. cit., 400 Ідея про довгч подоріж після fмерти поширена серед усіх народів, і її можна запримітити в багатьох похоронних ритуалах. На Україні, наприклад, кладуть иноді до труни смушкову шапку, палицю, а часом і пляшку горілки («Кіевская Старина», 1889, т. XXV, 636). У дворі мого батьківського дому.

І тому, що всі кароли завше зостаються вірні своїм ритуалам і своїм старовинним річам, вони вживають і для перевозу своїх мерців найстаро-винніших засобів, цебто й найпрнмітивніших. Ми знаємо, що старовинні Египтйне також возили мерців на санях 55, що кочові народи мали звичай разом з покійником ховати чи палити його коней Є багато народів, що ховають мерців у човнах; старовинні скандинави не тільки вживали кораблів для похорону, але й ставили кам'яні пам'ятники, що являли собою човен п. Як свідчить Вайнгольд, скандинави ховали своїх мерців иноді також і в ріжних повозах: гальська могила Сен-Жерменського Музею має в собі бойовнй віз; нарешті, старі бретонці, як свідчить Ле Браз, вживали для похорону майже до наших часів гнезграбні, цілком примітивні візки». «В деяких місцевостях Корнуаю,- каже він, можна ще бачити ці незграбні цілком примітивні візкн. Коли я був малим, мені оповідав мій батько, шо мерціп перевозили на міський цвинтар на возі, поверх якого робили дужки з лози та вербових гілок; на дужки напинали біле сукно. Білим сукном покривали й запряжених волів...» '*3.

Цей опис нагадав нам репродукцію гальського воза, шо її можна було бачити на всесвітній виставі І889 р

Вживання волів ик обов’язкової упряжної скотини для перевозу мерців на Україні треба вважати за пережиток дуже давньої практики. Вживання саней для похорону, як це ми вже зазиачували, заховалось тільки в деяких місцевостях і майже цілком заннкло на цілому українському просторі; а щодо звичаю вживати на похороні волів, то він весь час затримується не тільки на Україні, але й серед ннщнх слав'янських народів. ) це, мабуть, походить також з дуже далекої давнини. Ми знаходимо цей звичай навіть у старих індусів Коли ми не знаходимо цього в похоронних процесіях князів Київської Руси, згаданих иа початку нашої статті, то це, мабуть, тому, що перші книзі ці*ї країни запозичили візантійський ритуал і шо духовенство, яке також було грецьке, могло зі свого боку бути проти давнього слав’янсь-кого ритуалу, мало відповідного щодо христіянства та князівської гідности В Греції, за часів Гомсра, вживали вже мулів для перевозу мерців ік.

До числа похоронних річей, що натикають на далеку подоріж мерця, слід також стосувати й хліб, що ми його запримітили на труні на малюнку радо-мнського похорону Де ла Фліза. Хоч його тепер і дають мерцеві в присутності священика гв, але він колись був призначений для підживлення мерця під час його подорожі. Ще на початку нашого століття в труну клали хліб, горщик каші та пляшку горілки 17. Звичай давати мерцям хліб також дуже давній, і хоч проф. Сумцов і вважає, що похоронний хліб не мав важливого значення в історії культури, але ми гадаємо, що він грав досить поважну ролю в »охоронному ритуалі багатьох народів. Індуси браманських часів вкладали хліб в руки своїм мерцям, перед тим як класти їх на ватру ів. Як свідчать хроніки, старі чехи клали півбуханця хліба коло могили; литовські русини, як свід чить Meletius,