Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Другий дуже цікавий документ— це малюнок, що датується приближно серединою XIX століття: намалював його Де ла ФлІз, французький лікар, що був на службі в Росії .
Цей малюнок репродуковано з оригіналу, що знаходиться в невиданому рукописі, переховуваному в Музеї Христіянської Археології у Київі; він представляє повну сцену похоронного походу в одному з сел Радомчського повіту на Київщині. Процесія виходить з дерев'яної церкви, за церквою можна запримітити сад, і дерева в ньому вкриті повним листям, а це вказує на те, що похорон одбувається літом. На маленькій дзвіниці дво. лодей дзвонять по вмерлому. На чолі походу, маючи перед собою двох помішників, що несуть великі свічки з чорного воску (або, може, з темно-зеленого, як це наказує й тепер звичай на Україні), іде селянин, тримаючи великого хреста, вкритого вишиваним рушником. За ними йдуть люде, що несуть церковні корогви з хрестами зверху, а за ними двоє ниших, що несуть: один — меншого хреста, другий — книгу чн образ. Далі йде священик в рнзах з хрестом та кадилом у руках у супроводі діякона чи дяка. Зараз же за духовенством їдуть сані, запряжені двома парами волів, а на санях поставлено труну з дощок, і на ній хліб та сіль. За труною йде кілька заміжніх жінок з білими намітками на голові та вдягнених у свити, також з білого сукна. У натовпі можна розпізнати дівчат по тому, що в них голови не покриті, а тільки зав'язані барвистими стрічками. Всі. крім священика та чоловіка, що несе книгу, взуті, мабуть, у постоли з свинячої шкіри або. може, з луба, постали ці перев’язані довгими волоками (шнурками) Коло волів іде погонич з батогом, а з обох боків саней дві особи зі свічками також із воску темної барви і, нарешті, трохи далі двоє сліпих старців з своїми малими поводарями, що мають великі торби длн милостині В перспективі видко цвинтар на горбочку, означений могильними хрестами.
Можна гадати, що автор цього малюнка змалював його тому, що кін спостеріг вживання саней на похороні, навіть літом, тільки в Радомиському повіті. Принаймні такий зміст напису вгорі на малюнку: «У Радомиському повіті селяне мають звичай возити тіло вмерлого на цвинтар на санях, запряжених волами, навіть літом», 3 цих слів можна було б зробити висновок, що Де ла Фліз мав до діла зі звичаєм, який вже починав зникати. А втім, ми знаходимо цей звичай на Київщині і у наші часи Ящуржинський повідомив про це археологічний з’їзд в Ярославі у 1887 році6 та дав йому опис пізніше в статті, надрукованій в історичному журналі України7 Можливо, що цей звичай переховався ще в яких-небудь місцевостях, але взагалі сані в перево зі мерців літом уже заступає віз на цілому просторі тої частини України, шо належить до Російської Імперії. Щодо других її частин, а саме Карпатської України, що належить до Угоршиии, та ехідньої Галичини, що належить до Австрії, то гам, як у країнах більше гірських, а тому й значно консервативні-ших, ми знаходимо цей звичай і за наших часів. Як показують нариси п. Фен ціка, цитовані в Анучина, у русинів Угорщини мерців, коли це діти, несуть на цвинтар на руках, а коли це дорослі — їх усіх без винятку возять на санях, навіть літом, бо такий обряд в цілій країні карпатських русинів".
У гуцулів на Буковині труну несуть... на двох дрючках... а то везуть на возі або ми санях, запряжених волами трапляється, що мерців перевозять на санях навіть літом'53. Нарешті, з властивої ехідньої Галичини ми маємо дуже цікаву фотографію, яку ми тут репродукуємо (мал 4) і яку зняв зовсім недавно (1894 р.) український учений проф. Шухевич у Березові Коломийсь кого повіту10. Малюнок цей показує похоронний похід, що слинився по дорозі для читання молитв, як це звичайно робиться на Україні. Труна лежить на санях, запряжених волами. її закрито, як це наказує звичай, коли похоронна процесія має довгу дорогу; на віці труни знаходиться хліб та кутя Священик, оточений кількома особами, що тримають свічки, читає Євангеліє, а натовп селян з непокритими головами стоїть за труною. Жінки, що згруповані зараз же за труною, це — планки. Відсутність снігу та віз, що стоїть перед саньми, вказують нам на те, що це чиниться літом (фотографію знято в серппІ місяці) і що саней в цьому випадку вжито також цілком ритуальним способом.
Вживання саней длн похорону не являє собою звичаю виключно українського. Ми знаходимо його майже до наших часів у всіх слав’янських народів. Проф, Ягіч на археологічному з’їзді в Ярославі сконстзтупав, що
цей звичай існує у південних слав’ян ". П. Добсінський зустрічає його у словаків іг; великороси в далеких місцевостях Вологодської губернії, як свідчить Труворов, перевозять своїх мериів не ииакше, як тільки на санях, зимою й літом . У поляків знаходимо пережиток вживання їх для похорону в одній дуже цікавій церемонії, шо відбувалась колись в день св. Яна у Мнішеві Кізеніцького повіту... В цій місцевості під час народного свята Суботки (Sobotka) робили на санях щось на кшталт солом'яного куреня, садовили туди сільського шинкаря з котом (в инших місцевостях додавали ше й півня) та вивозили сані на поле. Там їх закривали соломою та підпалювали. Кати солома займалась, шинкар пускав кегта, щоб той врятувався, а потім рятувався й сам. Дивлячись, як біжить кіт. всі присутні кричали: «Летить душа!» (leci dusza!), бо кіт у цьому разі репрезентував душу шинкаря
