Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

У цьому стереотипі майже все є неправдою, що ширше розкриємо нижче. Це однозначно шовіністичний образ: героїчний і лицарський польський солдат протистоїть українському бандиту-бандерівцю (невипадковий пропагандистський захід), звироднілому різуну, боягузливому і фанатичному спільнику нацистів, якого переважна більшість авторів, незважаючи на повторювані час від часу облудні заперечення, ототожнює з українським народом. З іншого боку, привертає до себе увагу той факт, що більшість авторів найохочіше замовчує саму акцію «Вісла». Герхард присвячує їй, наприклад, лише 20 сторінок з 590, причому вони вирізняються на фоні цілості «Заграв» своєю побіжністю і безбарвністю. З більшим чи меншим переконанням також повторюють окремі автори — тут маю на увазі більше популярні праці, ніж наукові чи псевдонаукові — фрази про трудне, болісне чи вимушене рішення щодо переселення. Тільки генерал Блюм мав мужність написати[52]: «Є в історії кожного народу події, які не можна виправдати, якщо застосовуються критерії абсолютного, абстрактного гуманізму, але які зі всіх точок зору заслуговують на розуміння і позитивну оцінку історії. До цих подій належить переселення українського населення у 1947 році в Польщі». Хоча з другою частиною цього висловлювання не можна погодитись, треба оцінити значення цих слів в устах комуніста.

У літературі з предмета, поряд з брехнею і маніпуляціями, зустрічається також низка явних суперечностей. Наприклад, Ст. Жепський у книжці «Шляхом 32 Будзігиинського полку піхоти»[53]пише, що у 1946 році на Диновському підгір'ї діяли курені: Залізняка, Ягоди, Чабана чисельністю відповідно 2000, 2500, 1500 осіб, на додаток озброєні польовою артилерією і легковими бронеавтомобілями, оснащені транспортними автомобілями і мотоциклами. Насправді на цьому терені діяв курінь Байди, Залізняк діяв у Любачівському повіті, ніколи не мав більше, ніж 700 людей. Ягода був командиром у Грубешівському повіті, а його курінь не мав більше 300 людей. Про Чабана джерела мовчать. Натомість Й. Герхард у статті «Подальші деталі боротьби з бандами УПА і ВІН»[54], що була джерелом багатьох повторюваних донині помилкових і недоречних тверджень про ОУН і УПА, пише, що весною 1946 року солдати часто бачили «на вершинах гір, особливо у Галичі», встановлені УПА шибениці. Насправді Галич не можна побачити з Устшик Верхніх, вже не згадуючи про розташовані далі на захід села, та й Військо Польське взагалі нечасто туди заходило. Ці шибениці — задум ірраціональний, адже легше і корисніше було вішати людей у центрі села, щоб усі могли добре подивитись і запам'ятати, — очевидно, є вигадкою Герхарда. Як гумористичний елемент наведу ще опис фотографії з публікації «У боротьбі за зміцнення народної влади 1944—47»[55], де стверджується, що УПА у грудні 1946 року знищила постерунок МО у Варенжі за допомогою ракети… V—2!

Джерела згаданого стереотипу слід, на моє переконання, шукати — поряд із старими антиукраїнськими фобіями і страшними згадками років окупації на Волині й у Східній Галичині — у пропагандистській тезі про чітке етнографічне польсько-українське розмежування у 1944 році, розмежування справедливе, після якого (що логічно випливало) на новій території Польщі вже не було українців, а щонайбільше лемки чи бойки, горці з невизначеною етнічною приналежністю. Ця теза поєднувалася з позицією, переконанням і прагненням не тільки комуністичної влади, але також принаймні більшості суспільства, що у відродженій «п'ястовській» Польщі нема і не повинно бути національних меншостей; передбачалось виселення не тільки німців і українців, але й литовців та білорусів. Ставлення польського народу до перспективи дальшого співіснування в одній державі з українцями було тоді вкрай небажаним, чому, зрештою, важко дивуватися. З плином років усе сильніше формувалось переконання, що це розмежування раз і назавжди вирішило проблему меншин у Польщі.

Логічним наслідком такого погляду було переконання, що частини УПА прибули до Польщі з України, бо ніщо інше не могло обґрунтувати їх присутності на захід від Бугу і Сяну. Цікаво, що цю тезу сприймали незалежно від усвідомлення факту виселення з Польщі до СРСР сотень тисяч українців, — це є черговий доказ того, що стереотипи існують і розвиваються незалежно від фактів. Щодо УПА, то справді влітку 1944 року на землях східної Польщі з'явилося багато сильних угруповань УПА, які, проте, здебільшого повернулись на свої батьківські території на сході, у Польщі ж залишилися місцеві підрозділи, сформовані з українців, що мешкали на територіях, залишених за Польщею.

Переконання щодо чіткого етнографічного польсько-українського розмежування спонукає також до фальшування проблеми теpopy стосовно цивільного населення. Більшість авторів зовсім замовчує польський терор щодо українців, пишучи водночас про масовий терор УПА на польських землях після 1944 року і підкреслюючи, що його масштаб був порівнянним з трагедією Волині і Східної Галичини у попередні роки. Коли, однак, справа доходить до прикладів, то виявляється, що в переважній більшості наведених акцій загинуло кілька або кільканадцять осіб. Найбільш гучний злочин УПА з того часу — вбивство у Балігроді (42 жертви), втім, згідно з поданим вище списком відбулося це ще під час проходження лінії фронту, коли містечко опинилось у нічиїй зоні. Інші гучні вбивства у Бещадах (Підкаліще, Середнє) відбулись ще під час німецької окупації.

З вітчизняних авторів про польський терор згадують лише Шота і Щесняк у своїй монографії «Дорога в нікуди», де перелічують напади на Пісаровці, Павлокому і Верховину, та В. Новацький у нарисі «Організація і діяльність Внутрішніх Військ: серпень 1944 — травень 1945»[56] Цей останній автор прямо пише не тільки про жорстокість польських військ В В, а й про застосування принципу групової відповідальності, про те, що в описаному ним періоді дії військ були спрямовані проти сіл, а не проти партизанів, а також про роль військ НКВД у боротьбі з підпіллям у Польщі. Як пише автор, за розглядуваний період у Жешівському воєводстві «вбито під час боїв і втеч приблизно 1000 осіб з частин УПА і цивільного населення. Ця кількість є значною і вказує на форми ведення боротьби. Власні втрати становили 18 вбитих», і ці дані вважає заниженими. При цьому, зважимо, тут