Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Трохи вище згадувалося про необхідність проведення рішучої акції проти українських партизанів, — безсумнівно, існувала така необхідність, безумовна необхідність їх ліквідації. Жодна держава не може терпіти на своїй території не підпорядковану їй збройну силу, а тим більше відверто ворожу їй силу, яка веде проти неї збройну боротьбу. Цього факту не змінює оцінка легальності державної влади і ставлення до неї громадян держави. З іншого боку, визнання необхідності ліквідації антиурядових партизанів (не тільки УПА) не виключає оцінки використаних у її процесі засобів, як і невживання певних заходів. І незалежно від того, у якій мірі проведення акції «Вісла» у тій формі було суверенно польським рішенням, а в якій її накинули всюдисущі тоді радянські радники, неможливо визнати справедливим ні масового виселення, ні застосованих при цьому засобів. Не можна також погодитися з генералом Блюмом, що це рішення «заслуговує на… позитивну оцінку історії». Суд історії не може бути аморальним, навіть якби ми погодилися, що політика сокири мусить такою бути.
Неправдивим є також погляд, ніби рішення про проведення акції «Вісла» прийняте під впливом випадкової, — якщо справді випадкової, то не є предметом нашого дослідження, — смерті генерала Сверчевського. Вже Герхард у згаданій статті виразно стверджує, що виселення розглядалося, тобто підготовлялося, ще у 1946 році, і вболіває, що рішення у цій справі прийняте так пізно, не зауважуючи, зрештою, що до моменту проведення амністії уряд не міг собі дозволити використання проти українців достатніх для такого роду акції сил. Той же Герхард, уже в «Заграві у Бещадах», зв'язує візит Сверчевського в Бещадах саме з підготовкою до акції «Вісла», оскільки вкладає в його уста її недвозначне оголошення. Так само більшість серйозних авторів (за винятком Шота і Щесняка) не називають у контексті підготовки до акції «Вісла» смерті Сверчевського, а пишуть про значення вдалого проведення виборів до сейму й амністії. Щодо рішення ПКБ від 17.04.1947 року, то, безсумнівно, тут не могло йтися про прийняття плану чи наміру, а про наказ, який приводив у дію готову машину. Це підтверджує визначений у ньому термін початку дій — усього 11 днів від дня рішення.
За розрахунками Шоти і Щесняка до акції приблизно проти 1800 партизанів і правдоподібно кількасот членів самооборони (СКВ), які справді взяли участь у боях, бо більшість із них пасивно піддалась виселенню, — отже, проти максимум 2500 людей кинули приблизно 20 000 солдатів і міліціонерів (на думку українських авторів це число є заниженим). До речі, Шота і Щесняк припускають тут явну маніпуляцію (с.428–431), оскільки сума чисельностей окремих куренів і боївок СБ становить 1800, але далі наводиться без жодного обґрунтування число 2500 членів УПА і 3000 осіб в кущах самооборони. З наведеного підрахунку випливає, що військо мало майже десятиразову перевагу, а не, як пишуть автори, трохи більшу як триразову. Це є, крім того, глобальна перевага, бо акція «Вісла» проводилась етапами, і на кожному з них польська сторона мала над УПА перевагу в людях (про матеріальну і говорити не доводиться), значно більшу, ніж та двадцятиразова, що, на думку Шоти і Щесняка, необхідна для ліквідації партизанів. Очевидно, що це ніколи не була перевага у масштабі однієї сутички, того не дозволяв рельєф місцевості. Але попри те певна частина УПА змогла вирватися з пастки.
Як я вже згадував, тільки невелика частина членів СКВ пішла до лісу під час виселення. Це тільки тоді під Влодавою виникла сотня Володі, а відносно нечисленна боївка Смирного в Словаччині виросла приблизно до 60 осіб. З діяльністю цього, останнього, підрозділу пов'язано багато незрозумілого і брехні. Спочатку це була охорона естафетної лінії, що з'єднувала крайове керівництво УПА у Східній Галичині з УГВР, вже еміграційним політичним центром. Ця частина, щоб не загострювати відносини з Чехословаччиною, забезпечувала себе грабунками і конфіскаціями у польській частині західної Лемківщини. Лише після виселень Смирний сформував більший підрозділ, напевно з лемків, які втікали до Словаччини. У Жешівському оборона проти вивезення була практично неможливою, натомість на Любельщині, де воно почалося пізніше, певна частина українців сховалася з майном глибоко в лісах, не охоплених партизанською діяльністю, також і в старих таборах АК у Сольській Пущі. Після закінчення боїв вони повернулися до своїх, часто спалених, будинків, щоб потім довгі роки вдавати себе за поляків.
Операціям проти УПА всюди передувало виселення населення. У Бещадах були виселені також поляки і зосереджені в Завадці Мороховській, Мокрому, Щавному і Куляшному (це була форма, яка згодом у В'єтнамі дістала назву стратегічного села), щоб потім доволі швидко дозволити їм повернутися додому. З виселення інколи вилучали українців, зайнятих на залізниці, у лісництві, на шахтах, а також у Перемишлі і Ярославі. На західній Лемківщині були випадки залишення мішаних родин та ветеранів Червоної Армії і Народного Війська Польського. У таких випадках рішення приймали військові командири й уповноважені УБП — директива передбачала повне виселення.
Правила виселення передбачали надання кожній сім'ї одного товарного вагона. Але з самого початку було прийнято норму: 2 родини на вагон. Це, правдоподібно, випливало з того, що помилкова оцінка кількості українців у Польщі (80 тисяч замість 150) призвела до підготовки занадто малої кількості вагонів. «Нормативний» транспорт складався із 40 критих вагонів і 10 платформ, які мали вмістити 300 переселенців (тобто 80 родин по 3–4 особи), 120 голів худоби і 30 возів[57]. Отже, вже наперед було встановлено, що більше половини виселених мала виїжджати лише з ручним багажем, хоч майже всі виселені були селянами. Тож вантажилось і більше — у перших 40 транспортах в Ольштинське прибуло 4260 родин, тобто більше ніж 100 родин у транспорті. З колишнього Бещадського повіту виселено 34 026 осіб (відповідно 10 000 родин), які забрали з собою 3242 коня, 6796 корів,
