Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Після вечірнього шикування 5 серпня підійшов відділковий і викликав усіх 16 засуджених. Коли вони вийшли, він нам сказав, що їх звільнили, а ми мусимо ще просити Бога. Незабаром завила сирена, почулись далекі постріли…

Пригадую собі одного хлопця з Улуча Бжозівського повіту. Високий, світле волосся. Не пам'ятаю ні прізвища, ні псевдоніма, знаю тільки, що був з боївки. Якоїсь ночі перерізав собі вени на руках. Не знаю, як він це собі зробив, бо було темно. Хіба що зубами, бо у камері нічого металевого не було. Потім його все-таки забрали і стратили.

19 жовтня 1947 року мене викликав відділковий. У цей час я вже був в'язнем, який найдовше чекав на смерть. Наказав мені взяти миску і йти вперед. Показав жестом на шию, що мене повісять. Завів мене у велике приміщення в підземеллі й наказав затриматись біля дверей. Подумав, що мене тут розстріляють.

На другому кінці приміщення сидів військовий прокурор, який прочитав рішення про помилування. Спочатку я нічого не зрозумів. Мені наказали вийти на середину. Прокурор знову почав читати і запитав, чи я розумію. Я заперечив, думаючи, що мене розстріляють. Тоді прокурор сказав, що президент Берут помилував мене і замінив смертну кару довічним ув'язненням. (…)

На межі листопада і грудня 1947 року нас всадили до закритих вагонів і перевезли до центральної в'язниці у Штумі. Там сиділо приблизно 500 українців — членів і співпрацівників УПА. Вижити було важко, багато в'язнів померло, двоє повісились на простирадлах. У в'язниці не було різниці між українцями і поляками. НКВД і УБ діяли так само: знущалися з людей. Гіршого садизму, як при комунізмі, польська історія не знала.

На свободу я вийшов 25 січня 1955 року.

Михайло Зельонка. З листів до Українського архіву // Нагие Слово. — 1991. - 19 травня (№ 20).

МЕЖА ВИТРИВАЛОСТІ

В українській пресі опубліковано підсумки польсько-української репатріаційної акції, знайдені в архівах колишнього УРСР.

Таємно До Секретаря Центрального Комітету КП(б)У товариша Коротченка Д. С.

Остаточний звіт Головного Уповноваженого Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки (…) про евакуацію українського населення з території Польщі.

(…) Після звільнення УРСР і східної частини Польщі аж до Вісли від німецько-фашистських окупантів на адресу Голови Ради Міністрів СРСР Генералісимуса товариша Сталіна, Голови Верховної Ради СРСР тов. Калініна, Голови Верховної Ради УРСР тов. Хрущова почали надходити листи від українського, російського, білоруського і русинського населення з проханням про переселення їх до УРСР або приєднання до УРСР території, де вони проживають.

Нижче наводимо кілька фрагментів з цих листів.

* * *

До Й. Сталіна і М. Калініна Від мешканців села Отроч гміни Хжанів, повіт Янів Любельський

(…) Ласкаво просимо переселити нас на територію СРСР (…)

Уповноважені:

Голова — Дмитро Горбач Заступник — Іван Марчак Секретар — Тлучин

Члени — Антон Тлучкевич, Самсон Ворона. Разом 14 підписів.

18 серпня 1944 р.

До Й. Сталіна

Від представників Грубешівського

1 Томашівського повітів на Холмщині.

Звернення

(…) Польські банди вночі оточили наші села, дощенту спалили господарства і нищили всіх людей, які тільки попадались. Спалено понад 150 сіл і знищено приблизно 15 000 людей. (…) Просимо врятувати нас від нової неволі й приєднати нас із нашою українською Холмською землею до материнської землі СРСР. (…)

2 серпня 1944 р. (…)

* * *

До М. С. Хрущова

Ми, громадяни села Долгобичів Грубешівського повіту, просимо Верховну Раду УРСР приєднати наше село до Радянської України. (…) Життя у Польщі стало неможливим. Нас переслідують і гноблять політично й економічно. Під час німецької окупації поляки почали відкрито нападати на наші села, вбивати наших людей, палити наші господарства. Вбивства не припиняються до цього часу. (…)

1 серпня 1944 р. Звернення підписали 330 осіб.

* * *

До М. С. Хрущова

Від мешканців села Василів гміни Потужин Томашівського повіту.

(…) Просимо приєднати нас до Радянської України, а якщо це неможливо, то переселити.

1. VIII.1944 р. Підписи 150 осіб.

Групові звернення подібного змісту надійшли з Влодавського, Холмського, Томашівського, Замойського, Новотарзького та інших повітів. Зібралося кілька тисяч підписів — 11 000, вони представляли більш як 500-тисячне українське населення. (…)

Володимир Сергійчук. Злочин проти українців у Польщі //Українське Слово. — Париж — Київ, 1994. — № 1.

НАВКОЛО АКЦІЇ «ВІСЛА»

Реферат Т.А. Олыианського, виголошений 27.10.1987р. на симпозіумі «Литовці, білоруси, українці, поляки — передумови єднання», організованому душпастерством творчих осередків при костелі ордена Єзуїтів у Лодзі.

Цього року минуло 40 літ від масового переселення українського населення в межах Польщі, повсюдно відомого як акція «Вісла», операції, яка мала за мету не тільки покласти край діяльності українських партизанів, але також існуванню української національної меншини у нашій країні. Але знання про ці події у більшості польського суспільства гірші від інших, бо жорстко фальшуються. Домінують стереотипи, які належить назвати за відомим з книги Й. Герхарда стереотипом «Заграви у Бещадах». Ця книжка мала наклад 500 тисяч примірників. Згідно з цим стереотипом після визволення східних земель нинішньої Польщі туди проникли з-за Сяну і Бугу розбиті Червоною Армією зловорожі банди УПА, які почали масово вбивати польське цивільне населення та міліціонерів, уникаючи сутичок з військом. Після тривалого періоду боїв, під час якого УПА здобула певні тактичні успіхи, у березні 1947 року у випадковій сутичці загинув генерал Сверчевський, що стало приводом для проведення великої військової акції і повного виселення українців з