Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

на мені. Забрали мене до Сеняви і відразу зачинили у в'язниці. Наступного дня завезли до Явожна. Щоб хоч якесь слідство провели і сказали, що і за що, цього не було. Запхали до барака і сиди! Якогось разу думаю собі, піду туди, де допитують, і запитаю, для чого і за що мене тримають стільки часу, бо це вже була осінь. Між нашими «опікунами» був один знайомий із Сеняви, то я пішла до нього. А ходила повільно, бо була вагітна.

Стукаю до контори — тиша. Входжу. Він перегортає якісь папери. Закінчив і питає, чого хочу. Тоді я питаю його: за що мене тут тримають? Бо ж я нічого поганого не зробила, то за що сиджу? А він мені каже: «Ви всі втікали до бандерівців». Нічого більше не сказав, тільки те, що сидітиму п'ятнадцять років.

19 грудня відчула біль. Кажу тій, що нас охороняла, що буду, напевно, родити і щоб вона десь знайшла мені лікаря. Вона завела мене до якогось такого маленького барака, до каютки з двома ліжками. Ці ліжка — то такі дерев'яні нари, прикриті папером з-під мішків. І так, на цьому папері, спала. Що, лікар? Який там лікар, не бачила жодного перед собою! Знаєте, так Бог дав, що хлопець народився без проблем… Сама приймала. А що мала робити?

Після пологів кажу, щоб дали якусь ганчірку загорнути дитину. Стражниця взяла папір з іншого ліжка, раз-два обгорнула дитину — і добре! На третій день кажуть, щоб поверталась у барак. А як я маю йти, коли нема у що загорнути дитину (а було 20 грудня). Дали мені нарешті якийсь плащ, і у ньому перенесла малого до барака. У бараку виділили мені місце — на верхніх нарах. Дали також ковдру, а в ній повно бліх. Так малого погризли, що жах було дивитись.

Я попорола свою спідницю і зробила з неї три пелюшки. У плащ і пелюшки загортала малого, бо що мала робити. Таких, як я, у цьому бараку сиділо 26. Діти були різного віку: рік, півроку і зовсім малі. Тут сиділи ми разом, а найгірше було з блохами, які без перерви гризли дітей! Купати не було в чому, бо це середина зими. Тільки обличчя протирала ганчіркою, а решта тіла аж таким маком вкрилась. Лише вдома я його викупала, через три місяці після потогів.

Годуі али нас чорною кавою, але це була кава тільки за назвою, без цукру Таку саму каву пила дитина. Навіть ложки мені не дали, у людей позичала. Ми отримували картопляний суп — картоплю давали свиням, а відціджену воду нам. Я це бачила, бо мені можна було ходити по подвір'ю. Страх, що робилося.

Люди думали, що таких, як я, будуть випускати. Ні в чому мене не звинуватили, бо ж у чому можна було звинуватити? Позбирали нас докупи, це було десь у середині березня, переписали, дали якісь папери з печатками й штемпелями і випустили. І сказали нікому не говорити, як було, бо каратимуть на смерть.

Вдома про мене нічого не знали. Думали, що я десь загинула.

Катерина Типа — Верхрата

Мене взяли з транспорту. У Горлицях. Зі мною ще дві мої сестри. Це було у середині травня. Після того як висадили нас із вагона, завезли до Любачова, у в'язницю. Трохи потримали і повезли до Варшави, щоб похвалитися, що бандитів у лісі впіймали (самі так говорили), хоча привезли звичайних людей із села. Там прийшла якась комісія, подивилась на цю злиденність, бідність. Усі обдерті, голодні й зарослі. Одна з жінок мала кровотечу, але ніхто її не рятував….

З Варшави нас спрямували до Явожна. По дорозі допитів не було. Почались лише у Явожні. Переважно питали: де бандити, де бункери, кому давали їсти? Нас із сестрами розділили. Молодшу відразу кудись повели з потяга. Тільки пізніше ми дізналися, що військові забрали її до себе. Працювати на городі.

У вагоні найгіршою була спрага. Ми кричали: дайте пити! Тоді відчиняли вагон, вибирали найгарнішу і кудись вели. По два-три дні не давали ні пити, ні їсти.

У таборі позапихали людей по бараках, могло бути навіть понад сто в одному бараці. Спали на триповерхових нарах з необтесаних дощок, без матраців, без ковдр. Підйом був о п'ятій ранку. Було трохи часу, щоб зібратись, помитись і швидко на шикування, де щоденно рахували в'язнів. Потім давали ніби сніданок — ріденьку каву. Потім допит, биття і допит. Застосовували досить вишукані методи, щоб ми тільки зізнались в «організації». Били гумовими і дерев'яними палками з цвяхами, набитими н і кінцях. Тільки кров бризкала по стінах, часто нас били ногами Думала, що після того всього буду глуха і сліпа. Мали також електричний стілець. Занадто «впертих» прив'язували до калорифера і били по п'ятах. Коли били по п'ятах, то здавалося, що голова від шиї відривається, увесь хребет болів. Часом і четверо «допитували», бо один не міг «упоратись». Одного разу принесли мене до барака на ношах, бо сама не могла йти. Дехто повертався на колінах і руках, а земля була посилана дрібними гострими камінцями.

Колись одна з дівчат, Катерина, кинулась на дроти під напругою. Тоді нас загнали до бараків. Заборонили виглядати, але якась визирнула. Кара була страшною. Ми стрибали навпочіпки, тримаючи в руках цеглини, було биття, все було. Це було на початку вересня. Персонал ставився до нас гірше, ніж до худоби. Зрештою, нас називали «бидлаками». Пережили страшні речі. Чудо, що витримали.

Хліб давали увечері. Четвертинку. Мав бути на ранок, до сніданку, але поки доходили від брами до барака, вже був з'їдений. Наймолодша сестра плакала. Говорила, що хоче їсти. Я віддавала їй половину своєї порції. Хліб був з половою, коли його стиснути, то він не вертався до попереднього стану. Не варто було ховати хліб на наступний день — уночі пропадав навіть з-під голови. Наші ліжка завжди мусили бути чистими. Охоронець протягував по них білою хустинкою. Як кару отримували «жабки» або щось інше з «великого репертуару».

Ми розмовляли між собою по-нашому, але тихо, щоб ніхто не чув, бо відразу кричали і сипались покарання.

Одного дня «інспекційний» побачив