Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Мене тримали у таборі чотири місяці, а потім завезли на суд до Кракова. Там засудили на десять років за «приналежність до організації». Не було жодних доказів, тільки один з наших наговорив дурниць. Також був арештований, але його підкупили, давали добре їсти, пити, дозволили палити. І ще йому обіцяли, що випустять і дадуть нагороду.

Листи можна було писати лише з в'язниці, і лише тоді родичі дізнавалися, що сталось. Люди брали адреси одні від інших. Коли когось випускали, то розповідав, кого бачив, і таким чином встановлювали контакти.

Стефанія Михалик — Верхрата

Мене арештували у Любачові 21 травня. Через три тижні перевезли до Жешова, а 3 липня до Явожна. За що арештували? Не сказали. Лише пізніше дізналася, що ніби за УПА.

Наш барак — це була величезна дерев'яна шопа з двома чи трьома стінами всередині. Стояли трирівневі залізні ліжка, без матраців, без прикриття, ось так…

Найбільше запам'ятала «жабки» — стрибки навпочіпки з цеглинами у витягнутих руках. У цей час часто йшли дощі. Було багато калюж, біля найбільшої ми завжди чули: «Лягай!» Лягали. За момент команда: «Встати!» Хто не встигав, діставав палицею по голові. А старші не встигали так швидко підніматись, як молоді. Били доти, аж поки людина не вставала.

На допити брали переважно вночі. У мене тоді були довгі коси, закінчувались разом із сукнею. Слідчий накручував їх на руку і бив чим міг, а я не могла втекти. У таборі був старий перукар, пішла до нього. Взяв ці мої коси він у руки і каже: «Дитино, вже 35років я перукар, а такого волосся гир не бачив». Йому було шкода. Слідчий вже не мав, за що хапати. Втікала від нього, куди вдасться— за шафи, за стіл, крісла. Мені тоді було сімнадцять років.

У Явожні ходили до лазні. Санітар побачив, що чорна ззаду. Захворіла на тиф. Мене занесли до лікарні й поклали в коридорі, бо не було місця, хворіло багато людей. Робили уколи, давали щось попити і вилікували.

Тих кілька місяців у Явожні — то були допити, барак і абияке харчування. Хліба ніби не їли, а він зникав. Такий був голод. На капусті хробаків було стільки, як і листя, і все порізано навпіл… Адже щось треба було їсти. Питали, чи хтось хоче «добавки». Були охочі, але коли підходили, діставали… черпаком по голові.

9 вересня мене завезли до Кракова, а 12 відбувся суд. Мені дали рік. Але Верховний Суд опротестував і в лютому присудив мені… десять років.

Пам'ятаю, що в'язні ставились один до одного сердечно. Напевно, недоля об'єднує… Найгіршими були ті, що допитували. Навіть охоронники не були такі злі, а ті взагалі не вважали нас за людей. Страшними були ночі. Тільки пси гавкали довкола. Можна було це у певній мірі порівняти з Освенцімом. Не було тільки газу.

Богдан Тхір. Заповнення білих плям // Наше Слово. — 1990. — 14 січня(№ 2).

* * *

Фрагмент проповіді, яку 27 вересня 1992 року виголосив священик-митрат Степан Дзюбина на могилах жертв Явожна.

(…) Нас приїхало сюди так багато з усієї Польщі, щоб помолитись і віддати честь тим усім, хто спочиває в цих могилах вже 45 років як жертви табору смерті у Явожні. (…) Молимось також за наших сестер і братів, які у той чи інший спосіб були тут убиті тільки тому, що народились українцями. (…) Повертаючись думкою як до тих, хто спочиває у цих могилах вічним сном, а лежить їх тут приблизно 160 осіб, (…) так і до тих, хто через тортури і голод помер незабаром після звільнення з табору, належить згадати певні речі. Як в'язень цього табору, який на власні очі бачив і переживав разом зі співв'язнями все, що тут відбувалось, можу, напевно, об'єктивно оцінити причину їх ув'язнення та їхньої смерті.

Декого було ув'язнено за співпрацю з Українською Повстанською Армією, але їх у процентному відношенні не було багато, і тільки окремі з них загинули у таборі, бо після слідства їх вивозили на суд, а потім до різних в'язниць. У суді отримували дуже жорстокі вироки, включно з покаранням на смерть. Решта в'язнів — то були цілком невинні люди, навіть за тогочасного права, — їх було у таборі приблизно 4000. Чоловіків було приблизно 3000 (у тому числі 22 греко-католицьких і 5 православних священиків, з них тільки 3 виявили свою капланську гідність) і майже 1000 жінок різного віку, бо там були і малі діти, і молодь, і старі люди. Нікому не довели вини, незважаючи на нелюдські тортури і катування. Люди вмирали головним чином від голоду і від тортур. Для знущання з в'язнів, напевно, спеціально шукали садистів, які мали від катування задоволення. Припускаю, що вони так катували в'язнів, бо були переконані, що всі в'язні — це українські бандити, які мордували поляків, а наші священики їх довго до цього намовляли. Так їх було вишколено і так налаштовано проти нас. Я переконався у цьому на власній особі.

Я був арештований під час виселення з рідного села Гладишів на Лемківщині у рамках акції «Вісла», коли поїхав попрощатися з мамою і родиною. «Убівець», який арештовував мене, спитав, чи я римо-католицький, чи греко-католицький священик, а коли почув, що греко-католицький, то безсоромно сказав: «Цього нам досить!» Отож мене арештували і вислали до табору лише тому, що я народився греко-католиком. Я просидів там невинно півтора року, бо не було навіть жодного звинувачення. Напевно, я маю право сказати, як і інші в'язні, яких не віддали під суд, сиділи тільки тому, що народились українцями. Пізніше, коли після двох тижнів перебування в УБ в Горлицях мене везли разом з іншими в'язнями з усієї околиці у вагоні для худоби, то вже тут, у Сілезії, під час стоянки на станції наш вагон закидали камінням і викрикували, що у вагоні їдуть українські бандити, які вбивали поляків. Комусь було потрібно, щоб про нас така