Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
А я з кількома хлопцями дивився з високої сосни у лісі над Пйонтковою, коли під вечір уздовж села їхали поляки возами, навантаженими награбованим добром. Люди йшли пішки, бо на возах не було місця. І ще кожний щось на собі тягнув. Протягом дня приблизно 600 возів з-за Сяну пройшло через ці села. (…)
Через кілька днів виселення «прокинулась» Дильонгова — польське село за лісом (…), що «прославилось» через напад на Павлокому 2 березня. Під кінець дня його мешканці повертались кількома дорогами навантажені, на возах і пішки через ліс. Усе це відбувалось на очах постерунку Війська Польського, який зайняв усі пагорби і дороги та стежив, щоб ніхто з села не втік.
У районі Бірчі розташувалося Військо Польське, яке за кількістю дорівнювало дивізії. Оточили села, заблокували дороги. (…)
Над струмком два поляки у цивільному одязі почали виривати налигач з коровою у старшого чоловіка з кількарічною дитиною. Боротьба тривала недовго, бо один з поляків ударив господаря по голові якимось кілком чи сокирою і забрав корову. Було тільки чути крик дитини. Поблизу на дорозі стояло кілька солдатів. Не реагували.
Назавтра майже уся Дильонгова рушила через ліс до Пйонткової і Яворника Руського. «Бурлака» вислав половину чоти (приблизно 20 хлопців) на край лісу від Дильонгової, щоб «поговорили» з тими, хто буде повертатися з награбованим майном. Розстріляли кілька чоловіків. Злякані жінки все кинули і втекли до села. Це було вже після обіду, а до вечора всіх цивільних ніби вітер змів з українських сіл. Скинули з возів усе і навипередки рушили єдиною дорогою через Тарнавку й Іскань за Сян. А за ними пішли і ті з Дильонгової, бо через ліс уже боялись їхати. Від того часу вже ніхто не з'явився в українському селі. Виселення проходило спокійно.
Акція виселення тривала три-чотири тижні й закінчилась у другій половині вересня. Жодної статистики ми не вели — не було такої можливості. Зі спостережень випливало, що серед 700 тисяч українців, які мешкали у згуртованих осередках на Закерзонні, виїхала майже половина. Не рахую приблизно сто тисяч українців з мішаних родин і тих мешканців міст і мішаних сіл, які відразу в 1944 році почали змінювати метрики, ставали поляками, щоб не виїжджати, як казали, «до колхозу». (…)
Уночі з 3 на 4 жовтня наші сотні спалили польські села: Дильонгову, Бартківку, Домбровку, Тарнавку і, можливо, Сельницю. (…) Ці села брали участь у знищенні Павлокоми 2 березня, потім аж до 21 квітня обстрілювали і тримали у постійній напрузі українські села: Іскань, Пйонткову, Яворник Руський, Жогатин та інші. Наші оточили поляків удосвіта і дали кілька годин, щоб вони повиносили з хат усе, крім зброї, і виселилися за Сян. Там було дуже багато пустих українських сіл. Опору вони не чинили, тому не було і жертв. (…)
Через кілька років у польській літературі з'явилося багато «праць», у яких автори пишуть, повторюючи одну версію, що у жовтні 1945 року «банди УПА» вночі напали на ті села, вирізали упень поляків, а хати попалили. Звичайно, без жодних цифр та прізвищ. А була можливість спитати свідків і скласти списки жертв. (…)
У кінці 1945 року поляки зміцнили військові частини, розташовані на українських землях. Військо і міліція отримали «юридичних радників» з НКВД. Посилилися напади на села, арешти людей — винних чи невинних, кількаденне слідство і вербування конфідентів. Це їм удавалось, але зрідка. Арештовані повертались, як правило, дуже побиті. Дехто з них мусив ще довго лікуватись, особливо чоловіки. Від них ми дізнавались, що ворог знає про нас і що його цікавить. Починалася боротьба розвідки і контррозвідки.
Ми не мали фахівців у цій галузі. Були тільки ентузіазм, невеликий, як правило, життєвий досвід і спритність. Найважливіше, що були високий рівень свідомості і допомога населення. Усі ті «визволителі», старші брати, сусіди так дались взнаки нашому народові протягом останніх десятиліть, що всі — від дитини до старих бабусь — готові були боротись проти них на смерть. (…)
Іван Кривуцький. «Де срібнолентий Сян пливе» // Україна: Наука і культура. — К., 1993. — № 26–27. — С. 138–199. Це фрагменти автобіографічної повісті, підготовленої до друку під тією самою назвою у видавництві «Літопис» у Львові.
Документ 85
ТАБІР У ЯВОЖНІ
(…) Українці, які після визначення кордонів по закінченні Другої світової війни залишились на території Польщі, знайшли тут свою Голгофу: концентраційний табір у Явожні. Організований за найкращими гітлерівськими і сталінськими зразками, він став притулком для українського населення. (…)
Марія Ходань — Добра Ярославського повіту
(…) Як нас виселяли? Дали один віз — і геть з батьківщини! Протягом години. У вагоні для худоби зачинили купу людей. І так їхали. Два тижні. По дорозі потяг ставав на день чи два. Їли ми те, що взяли з дому. А як хтось не мав — інші давали. Довезли нас до Лідзбарка Вармінського і тут поділили по селах.
Привезли нас у середині травня, а 4 липня, добре пам'ятаю, поїхала назад, до Доброї. Нас таких було багато. Там на полях пшениця і все, що треба, а тут почало бракувати їжі. Я сама накосила косою дев'ять кіп. Мешкала у сусіда поляка, бо наші хати вже буяй зайняті. Зрештою, цілий день у полі, а в хаті тільки на нічліг. Сусід нічого не говорив.
Потім прийшло якихось двоє: «Збирайся, пані, разом з нами для перевірки документів». Надворі спека, жнива, з одягу нічого не Езяла, тільки те, що
