Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Нас також обманювали спочатку Українською Радянською державою, своїм президентом, військом, урядом, консульствами тощо, а потім, коли взяли все у свої руки, все ліквідували. Арештували і розстріляли навіть таких мальованих президентів і прем'єрів, міністрів-комісарів, як нині Ваші Осубки і Берути, а колись наші Коцюбинські, Скрипники та інші. Залишилась стара неволя, стара, добре нам і Вам відома, російська тюрма народів, темна азійська тиранія. Те, що вчора робили з нами, нині роблять з Вами. А те, що нині діється з нами, — завтра чекає на Вас.

ПОЛЯКИ! Наша доля тепер є однаковою і наша дорога до волі та сама. Незабаром знову зустрінемося — або у Сибіру, або разом у новому вільному світі на руїнах московської в'язниці народів. Найбільшою мірою це залежить від нашої поведінки і від нашої боротьби.

Отже, вставайте до спільної визвольної боротьби за спільні ідеали національного визволення і особистої людської свободи.

ХАЙ ЖИВЕ СПІЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ ФРОНТ УСІХ ПРИГНОБЛЕНИХ НАРОДІВ! ГЕТЬ МОСКОВСЬКУ В'ЯЗНИЦЮ НАРОДІВ! ГЕТЬ МОСКОВСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ФАШИЗМ! СМЕРТЬ ТИРАНАМ І ТИРАНІЇ! ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА! ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА НЕЗАЛЕЖНА ПОЛЬЩА! ХАЙ ЖИВУТЬ РІВНІСТЬ, БРАТЕРСТВО І СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ УСІХ НАРОДІВ І ВСІХ ЛЮДЕЙ!

УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ Переклав[51]: Мосьондз М.

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy, «Sian». — Teczka 85. - S. 203.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ УПА НА ЗАКЕРЗОННІ

(Фрагменти спогадів)

При визначенні кордону між Польщею і Україною в 1944 році вздовж лінії Керзона українців про згоду не питали. Подібно до того, як в Андрушові в 1667 році чи у Ризі 1921 року Україну ділили Москва і Варшава. Ще раз підтверджено, що Україна — це колонія, предмет торгу між «старшими братами». У Польщі залишилось понад сімсот тисяч українців, які згуртованою групою проживають на Лемківщині, поблизу Перемишля, Ярослава, Любачова, на Холмщині й Підляшші.

Відразу після проходу фронту восени 1944 року в містах і деяких селах Галичини оживили діяльність польські боївки. НКВД їх не переслідувало. У серпні або у вересні поляки з села Пнікут на південь від Мостиської спалили частину українського села Пакость (нині Нагірне). Загинуло кільканадцять осіб. Пнікут — єдине польське село серед десятків українських сіл. І це на території України.

12 жовтня 1944 року в Майданських лісах між Сколе і селом Ластівки перебували частини УПА, які після вишколу на полонинах Букового Берда під командуванням «Рена» перейшли через фронт на схід від Тухлі. Славко Коцьолек — «Крилач» — тодішній командир чоти [взводу] дав мені прочитати лист від Якова Чорнія, у якому написано, щоб усі частини, утворені влітку в Перемишльському, негайно повертались на рідні землі, бо поляки почали тероризувати українське населення [підкреслення моє. — М С.]. (…)

У листопаді й грудні 1944 року почала надходити інформація, що поляки вбивають українців, палять села, причому не тільки на території Польщі, айв Україні. Не було це ні для кого несподіванкою за таких стосунків, які існували між двома народами. Найгіршим було те, що грабували передусім села, у яких чоловіків забрали до армії і не було кому їх захистити. (…)

Через тиждень чи два після мого повернення до нас прийшов комендант польської міліції з Конюшок (приблизно за 8 км від Перемишля), Ризнар, давній знайомий мого батька. По секрету він сказав, що до кожного постерунку зараз додають по кілька «волиняків», які вбиватимуть українців, переважно з вищою чи середньою освітою. Списки вже готові, в яких я і мій молодший брат Міхал попереду. Відтоді ми вдома не спали. Частина хлопців сховалась у криївках, інші вдосвіта йшли до лісу, бо там було безпечніше. Конкретних планів ніхто не мав. Жили день від дня. (…) Вісті про польські акції й далі надходили. Хлопці почали приходити до лісу зі зброєю. Не було тільки військових спеціалістів, особливо офіцерів, які могли б нас організувати і чогось навчити. (…)

20 січня 1945 року по всьому Перемишльському регіону пішов поголос, що в селі Ольшани (за 14 км на захід від Перемишля) польські міліціонери з Бірчі (30 км від Перемишля) і з Красічина (7 км) вбили 24 особи: родину священика Копистянського (з його сином проживав в одній кімнаті гуртожитку в Перемишлі у 1937–1939 роках), родину вчителя Сенишина (з його сином і дочкою Аретою разом вчились у 1939–1941 роках), родину керівника молочарні Вуйтовича (з сином разом проживав і вчився у 1939–1941 роках), колишнього голову «Просвіти» та інших. 19 січня, в день Хрещення (Йордан), завели їх до Сяну і в тому місці, де щороку святили воду, застрелили і вкинули у річку. По дорозі міліціонери жартували і говорили людям, що йдуть разом воду святити. Повідомлення про вбивство вразило всіх. Це вже були не поголоски, а страшний факт. Тим страшніший, що стався серед білого дня за участі представників закону і стосовно людей, які всю війну просиділи вдома, на селі й не мали нічого спільного з німцями, протягом кількох років чекали закінчення війни. Ініціатором вбивства був місцевий поляк — Круліковський, мабуть, єдиний поляк у всьому селі.

Перед цим випадком понад 300 осіб, переважно старших людей і дітей, загинули у селі Павлокома, за 40 км на захід від Перемишля. Здається, що молоді чоловіки добровільно вступили до Радянської Армії, а потім відразу пішли на фронт, звідки майже ніхто не повертався, і село залишилося беззахисним. Після випадків в Ольшанах стало зрозуміло, що це лише початок і без дії сидіти не можна. Поляки вирішили помститись українцям за 1942–1943 роки на Волині.

Українська молодь почала створювати в селах групи самооборони. Завжди знаходився хтось енергійний, з ініціативою. Села встановлювали зв'язок між собою. Під кінець січня і в лютому населення деяких місцевостей, які сусідили з польськими, перемістилося до лісу зі всім майном і дітьми. Тут відчували себе безпечніше. Частини самооборони дуже швидко переформувались у добре організовані військові підрозділи. З'явились власна підпільна адміністрація, добре функціонуючий зв'язок і дисципліна. (…) Створено