Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Максимальної величини антиукраїнський терор досягнув у

1945 році. У березні того ж року Внутрішні Війська вбили приблизно 540 мешканців Старого Люблінця, а в квітні 400 мешканців Горайця (ці дані наводить Новацький). У березні селянські самооборони з участю якогось лісового підрозділу вбили приблизно 300 українців у Павлокомі, а частина НСЗ — 400 зібраних уже для виселення українців у Піскоровицях. Інший підрозділ НСЗ у червні 1945 року вчинив напад на Верховину, вбивши приблизно 200 осіб, у тому числі 65 дітей. Численними були також випадки вбивств греко-католицьких священиків, як правило разом з родинами, їх усього загинуло понад 30. В околицях Сенявського Майдану навіть сталося так, що польський підрозділ (чи банда) вбив римо-католицького ксьондза, поляка, який засуджував вбивства українців. За даними УБП тільки від березня до червня 1945'року від рук польських підпільних формувань і банд загинуло понад 1500 українців.

Список знущань, убивств і випадків порушення воєнного права можна продовжувати ще довго, наведемо лише два приклади. Перший — це знищення весною 1947 року української лікарні під Кронгліцею, про що офіційна версія говорить: коли персонал відповів вогнем на пропозицію здатися, то їх намагалися «викурити» ракетами, що спричинило вибух нагромаджених там вибухових матеріалів. Але в замітці капітана Турського у «Польщі Збройній» від 21.04.1947 року зазначено, що ракети спричинили пожежу, яку сапери погасили, вкинувши всередину вибухові матеріали. Так само Г. Домінічек (Війська охорони кордонів) пише, що до шпитального бункера вкинули не тільки ракети, але й гранати. Там загинуло 25 осіб, у тому числі 2 лікарі — українець і німець — та 10 поранених. Цікаво, що Домінічек пише про 15 убитих, обминаючи поранених. Другий епізод, який так само, як і багато інших подібних, не варто шукати в літературі, — це вбивства у Терці, де 9 липня 1946 року військо вбило гранатами приблизно 30 українців, зібраних в одній з хат. Це були попередньо захоплені заручники. З усіх цих ганебних подій у пропаганді, проте, з'являються лише Верховини, причому майже всюди замовчується факт української національності, акцентується на прокомуністичних симпатіях цього села, що, зрештою, відповідає правді.

Українська Повстанська Армія не була, як всюди пишуть, бандами, ані навіть вільним зібранням партизанських підрозділів, а військовим формуванням з центральним командуванням, яке реалізує директиви політичного керівництва. Це не означає, що не існувало як українських, так і польських банд. Кожна війна, спричиняючи послаблення соціальних зв'язків і збільшуючи доступність зброї, сприяє розвитку бандитизму. У 1945 році, коли сільські території — не тільки на польсько-украінському прикордонні — не контролювались ефективно жодною владою, для багатьох людей виникла вигідна ситуація, щоб збагатитися через пограбування, а також звести давні сусідські чи родинні порахунки, не обов'язково пов'язані з національними суперечностями. Напевно, ми ніколи не дізнаємося, скільки таких убивств і підпалів було записано на рахунок політичного терору. Так, виселення українців до СРСР створило сприятливі умови для грабувань, часто в організованій формі, під захистом сільських самооборон, зрештою, нема підстав вважати, що тільки поляки грабували майно переселюваних українців. Коли думаємо про ті часи, мусимо враховувати те, що не всі злочини (очевидно, за винятком масових убивств) мали національні чи політичні мотиви, багато було звичайних кримінальних актів.

Оцінюючи стан УПА на початку 1947 року, важко погодитися з картиною, яку малюють Шота і Щесняк: вичерпані і деморалізовані партизани, для знищення яких були необхідні 10—15-разова військова перевага і на додаток виселення цивільного населення з території їхньої діяльності. Не говорячи вже про очевидну суперечність описаної вище картини, перебіг акції «Вісла» засвідчив, що УПА, хоча справді вже значно ослаблена, і далі залишалася сильним і здатним до боротьби супротивником, а рівень її деморалізації (у військовому, а не повсякденному значенні цього слова) не був високим. Якби було інакше, загони УПА, зважаючи на колосальну польську перевагу і величезні власні втрати, не змогли б прорватись як організовані бойові одиниці у Станіславське, Ольштинське чи до Баварії (Громенко привів туди 40 людей приблизно з 90, які були в нього у квітні 1947 року).

Перш за все не витримує критики теза про необхідність виселення цивільного населення для боротьби з партизанами. Операція повної блокади території, тобто оточення всіх сіл і присілків при одночасному прочісуванні лісів, і навіть розміщення війська у лісах не тільки була можлива без виселення людей, але навіть була б легшою з огляду на продовольчі мотиви. Таку операцію провели війська НКВД у Станіславській області зимою 1945/46 років і досягли часткового, але вирішального операційного успіху. За задумом у цьому мала полягати операція «Вісла», але вже після виселення мешканців і знищення щонайменше значної частини забудов. Так само польське командування — те саме командування — не вдалося до виселень у боротьбі з «Вогнем», який також діяв у важкодоступних гірських районах і мав підтримку населення, напевно, навіть більшу, ніж УПА.

Якби навіть через вимоги тактики необхідно було усунути населення з території боїв, я схильний припустити таку необхідність у клині Бещад на захід від Цісної, між Сяном і чехословацьким кордоном, але жодні військові мотиви не виправдовували виселення українців на зовсім іншу територію, їх розпорошення і позбавлення майна. Це було політичне рішення, і його мотиви мусили бути також політичної природи, виселення було поєднане з цілеспрямованим розривом сусідських і навіть родинних зв'язків, з ліквідацією всіх форм українського національного життя, а також і від початку — з неформальною експропріацією, органи безпеки забороняли забирати на місця переселення майно, яке залишалось у покинутих селах! Потім декретом від 27.07.1949 року у населення забрали майно без відшкодування, а тільки з правом так званої компенсації, тобто замінної ділянки на місці поселення. Прихованою метою цієї акції може бути не що інше, як створення умов для швидкої асиміляції українців, принаймні її імітації, а потім ліквідації раз і назавжди українського питання у нашій країні. У цих підходах приховувалась помилка, спільна, зрештою, для шовіністів усіх народів, які завжди недооцінювали силу виживання інших народів.

Шота і Щесняк, як і всі автори, цілком випускають основну причину, через яку стало можливим проведення проти УПА такої масованої військової акції. Нею було вилучення УПА з амністії 1947 року. Ця амністія майже повністю очистила «польський» ліс, у якому залишалась лише жменька найбільш непримиренних. Враховуючи, що й українське населення було втомлене продовженням війни без шансів на перемогу і терором — УПА дуже далась