Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

У випадку Закерзоння мету визначено чітко: псувати життя, бити, грабувати, палити — вивести дух автохтонів, котрих ненавиділи більше, ніж німців, які відібрали незалежність. Сповнені життя села у Бещадах перетворено на безкрайній ліс, з яким невідомо що робити: туризм не можна розпочати без персоналу, вирубування — без робітників, а до життя на відлюдді немає бажаючих. Хто спробував — утікав. З дотацією на заселення.

1 березня 1994 року польське телебачення показало жахливу картину останків польського населення, після ексгумації в селі Острувек на Волині (Любомльського району). Чи автори знають, скільки таких фільмів можна зняти у бещадських пущах, над Бугом, над Сяном, по всьому Закерзонню? Охочих просимо. Адреси — тут, у розділі «Документи». Тисячі жертв, звалених у ями «як-небудь», лежать на місці злочину, ніхто їх не вивозив, не ексгумував.

Ексгумація і зйомки фільму велися за згоди української влади. А як би це було у Польщі? Наразі знаємо, що тут бояться навіть таблиці з прізвищами вбитих жертв (документ 49).

Фільм з України не дав відповіді на питання: за що поляки полягли? Творці про це промовчали. Бо відповідь могла бути одна — недоречна, але правдива — за польськість чужої землі. А таке зізнання навіть сьогодні не є простою справою. Терпка правда Т. А. Ольшанського (документ 88) обурила провідних польських україністів.

Перевернемо питання: за що полягли українці Закерзоння? Старі люди, жінки, діти — 65 лише в самих Верховинах? За що викинули з родинного дому недобиті рештки, прирікши їх на національне знищення? За що польські комуністи поставили катам пам'ятники?

Якби я був кінематографістом, також не хотів би формулювати цю відповідь. Відповісти повинна прокуратура. І до цього я її закликаю на початку тому, переконаний, що справедливість завжди і всюди повинна бути найбільшою цінністю.

Історія геноциду велика. Цей збірник — лише вступ до детальних досліджень. Документи знаходяться у тих самих джерелах — у іншомовних публікаціях, у тисячах томів судових протоколів, у державних архівах і у пам'яті людей, які змогли подолати це пекло.

Останнє джерело пересохне вже скоро. Деталі гинуть, як загинули люди. Упередження залишаться, а без їх ліквідації важко сподіватися на гармонію у відносинах між двома народами. Занадто багато жертв з обох боків лягло в українській землі протягом століть, щоб про них забути. А час іде вперед і несе нові ускладнення.

Від моменту написання передмови минуло наразі три роки, але на сході вже нагромадились політичні хмари. Царський імперіалізм, прикритий червоним полотнищем Жовтневої революції, повернувся під старий прапор з двоголовим орлом, почавши боротьбу за втрачені позиції. Навіть вождь вже був обраний. Підкреслюємо — не призначений, а обраний народом. Щедрий — обіцяв полякам Львів, але трохи нерішучий, він носив мапу з позначеним російсько-німецьким кордоном, виходячи з того, що рано чи пізно Польща повернеться під опікунські крила двоголового орла.

Президент Польщі навіть побоювався, що вже розпочалися дії в цьому напрямку, оскільки у малому Крулевці зібрано було сили, рівні силам Війська Польського. Дипломати стверджують, що у великій Росії бракує помешкань для військових. А в Крулевці, схоже, є тропічний клімат. І хіба не можна цих військових демобілізувати, якщо знешкоджено ядерні боєголовки?

Падіння СРСР було потужним ударом, але відновлення сил відбувається швидко. До повного відновлення втрат Союзу бракує України, без неї не може існувати імперія. Тому над ліквідацією молодої держави нині працюють політики, а завтра працюватимуть генеральні штаби. Якщо тут переможуть, то потім прийде черга на решту «соціалістичного табору».

Майбутнє бачиться в чорних фарбах. Поляки нескоро забудуть про волинську різанину на нібито польській землі, а українці живуть з переконанням, що коли жертви лежать на схід від Галицько-Волинських кордонів, то вбивці прийшли із західних просторів.

І поки польський народ не усвідомить своєї вини і не вдарить у груди, поки Високий Сейм не наважиться визнати операцію «Вісла» злочином, а Високий Суд назвати людиновбивство людиновбивством, до того часу всі польсько-українські угоди і двосторонні умови не вийдуть за межі декларацій.

Декларації також щось означають, але занадто мало у відношенні до потреб.

Бурий ведмідь так довго не буде чекати. Відновить сили, вимете барліг — і рушить, щоб впорядкувати оточення. Швидка допомога з Заходу гарантована.

Варшава, квітень 1994 року.

У процесі підготовки цього тому мені зустрілась нова, ще з запахом друкарської фарби, книжечка Едварда Пруса «Операція «Вісла»[59]. Зі змісту я дізнався, що «цинічно і з якимось диявольським антипольським задоволенням» дав інтерв'ю Петру Яковчуку для газети «Вісті Рівненщини» від 15.1.1993 року на тему своїх «антиляських книжок і публікацій». Інформація підкріплена цитатами із вигаданого «інтерв'ю».

На жаль, я не мав у житті можливості для надання кому-небудь і будь-яких інтерв'ю. Про існування Петра Яковчука і «Вістей Рівненщини» довідався вперше. Здібності професора, габілітованого доктора Пруса до препарування україножерчих пасквілів пізнав уже давно з його публікацій, але не уявляв, що можна так безсоромно брехати.

У науковому світі існує звичай, що при захисті докторської праці докторант складає клятву (цитую з пам'яті):

«Присягаю Всемогутньому Богу, що завжди і всюди буду говорити правду і тільки правду».

Хіба професорська кар'єра звільняє від цієї присяги?

Шановний читачу!

Перед тобою дещо незвичайна книжка. Тематично — тому що це