Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

7174 вівці й кози, 1353 свині, 2978 возів і 1789 плугів[58]. Отже, тільки менше третини родин мала віз, кожна третя — коня, кожна п'ята — плуг, трохи більше половини — корову. Навіть враховуючи, що перед виселенням вже багато родин насправді могли не мати коней і возів, кількість яких завжди зменшувала війна, не підлягає сумніву, що диспропорції значною мірою випливають з акції виселення. З розповідей виселених відомі випадки, які напевно були швидше правилом, ніж винятком, змушування селян залишати села протягом 2–3 годин, обмеження дозволеного багажу до 25 кг на особу, а також — головним чином у горах, де військо почувалося невпевнено, — вивезення населення вантажівками, що не давало змоги забрати худобу, а якщо додати до цього постійні «реквізиції», в першу чергу коней і возів, то дістанемо достатньо повну картину ситуації. Відомою є інформація про те, що при вивантаженні транспортів в Ольштинському на 1 вантажівці було навіть по 8 родин, тобто приблизно 30 осіб. Людей буквально обдерли.

У процесі самої акції «Вісла» їй не надавали пропагандистського розголосу. Інформація у пресі була швидше обмежена — трохи про бої з УПА, трохи про прибуття в Ольштинське переселенців з «Жешівщизни» або і з центральної Польщі. Темою дня тоді була так звана битва за торгівлю. Лише у 1956 році в пропаганді почали використовувати тему боротьби з УПА, подаючи акцію «Вісла» як відповідь на смерть генерала Сверчевського і вираження слушного гніву польського народу. Наскільки це було пов'язане з приходом до влади у керівництві ПОРП шовіністичної фракції та ідеології, які з часом дістали заслужену назву ендокомуни, не можу оцінити, але думаю, що ретельніший аналіз залежності пропагандистської політики стосовно національних меншин (крім євреїв, бо це окреме питання) від боротьби за владу в ЦК був би дуже повчальним.

Наслідки акції «Вісла» були страшними. Як той, безпосередній, значною мірою неминучий, бо ліквідація УПА могла бути лише менш кривавою, але не безкровною, так і цей, опосередкований, — 150 тисяч вигнанців, знищення соціальних зв'язків української спільноти Польщі. Відбудовані заново, вони не повернулись до попередньої форми і не досягли стану, до якого привела б їх природна еволюція за минуле 40-річчя. Українці в Польщі стали розпорошеною діаспорою, позбавленою опори на те, що для кожного народу є найважливішим, — малу батьківщину, родинну землю, а також, хоча це вже інша тема, — велику Батьківщину, бо радянська Україна нічого для них не робить. Усе ще українці в Польщі живуть життям не то емігрантів, не то біженців, досить несміливо — хоча останнім часом усе сміливіше і недовірливіше, — заявляючи полякам про своє існування. Травма тих років дуже глибока, а безглуздя — чи теж продумана антиукраїнська пропаганда — продовжує підтримувати та підкріплювати недовіру до Польщі й поляків.

Вину за все це не можемо покласти виключно на уряд. Акція «Вісла» — остання у довгій низці актів насилля в історії наших обох народів — відбулася без будь-якого протесту з польського боку, при загальній мовчазній підтримці. А пізніше ставився не уряд, а народ до українців, які жили серед нас, як до нездоланного зла, навіть гірше, хотіли вірити, що це народ убивць, гайдамаків і т. д.

Не всі, це правда. Але достатня більшість, щоб ми могли сказати: народ. Сказати: ми. І вдарити себе в груди.

Післямова

Підсумовуючи тритомний перегляд конфліктів між двома слов'янськими народами протягом шести віків, важко сказати, що проблема вичерпана. Розвиток подій показує, що ставити останню крапку ще рано. Щоб краще усвідомити собі проблему і висновки, які випливають з неї, нагадаємо найважливіші факти.

Початком конфліктів було порушення поляками кордону Галицько-Волинського князівства у середині XIV століття. Український народ, змушений до безперервної боротьби з татарською ордою і польською та московською державами, не зміг завоювати тривалу незалежність. На захоплених територіях поляки проводили безперервний процес денаціоналізації, який не перервали навіть поділи Польщі. Коли після Першої світової війни українці почали будувати власну державність, більшовицька Росія разом з нововідродженою польською державою ефективно нейтралізували цю діяльність. Боротьба за свободу, якою керувала Організація Українських Націоналістів, перейшла у підпілля.

Оскільки придушення революційного руху виявилось неефективним, польська влада у переддень вересневої катастрофи почала шукати інших способів ліквідації української проблеми. Під час окупації цю діяльність продовжував еміграційний уряд у Лондоні. На всіх землях Західної України, які у міжвоєнний період належали Польщі, мобілізовані від початку війни польські частини почали збройну боротьбу з українцями з метою утримання польської окупації на Волині й у Східній Галичині та повної деукраїнізації Закерзоння. Поряд з націоналістичними формуваннями, підпорядкованими лондонському уряду, у боротьбу включились польські комуністи під московським командуванням, лісові бандитські групи, жадібне до грабунків цивільне польське населення — всі пронизані ненавистю до українців за те, що насмілидись боротись за власну державу на власній землі. Після просування фронту на захід поляки підключили до акції військові й поліцейські сили повторно відродженої держави, щоб завершити знищення своїх громадян операцією під кодовою назвою «Вісла».

Як луна минулого звучить сьогодні заява прокурора (документ 2) про початок розслідувань у справі «масових злочинів, вчинених зі шкодою для польських громадян — мешканців східних земель у 1939–1956 роках». Проблема має два аспекти — правовий і моральний. Перший дещо заплутаний, оскільки польська держава припинила існування у 1939 році і різанина поляків відбувалася на території іншої держави, яка не підлягала польській юрисдикції. Можна було б пояснювати, що коли на чужині був уряд, то формально існувала і держава, проте суть у тому, що ця держава окупувала землі силою, тобто беззаконно. Стосовно Східної Галичини Рада Послів легалізувала сваволю постфактум на 25 років, але за умови відкриття українського університету і надання йому автономії. Польща не виконала жодної з цих умов і надалі залишалась тільки окупантом.

Подібний вигляд має справа і з моральної точки зору. Поляків в Україну ніхто не просив, заштовхнули себе силою. Якби вони поводились пристойно, то ніхто б їх не чіпав. Бо ж вони мали в уряді Петлюри двох міністрів. Але коли польське населення, що становить на Волині «аж» 6–7 %, спробувало домінувати над 80 % українців, навіть не вагаючись, співпрацювати з рештою окупантів, то ситуація мусила закінчитися різаниною.