Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

22а. З архіву сот. Степана Цапа і там подане джерело.

22б. 0. М. Андрієвський. Лист до редакції, цитована праця.

* О. М. Андрієвський твердить, що полк. Болбочан "цього призначення не прийняв, заявивши, що прийме корпус тільки тоді, коли призначення ствердить С. В. Петлюра". Одначе звіт полк. Гавришка Головному Отаманові заперечує це твердження.

** Полк. Іван Дубовий у своїх спогадах погоджується з твердженням полк. М. Гавришка про його бажання зберегти Запорожців і захистити їх перед інспекторами-"комісарами".

22 в. Там же.

23. Полк. Іван Дубовий. Спогади (не опубліковані). — 3 архіву полк. Петра Содоля-Зілинського.

* Рішення Державного Інспектора Гавришка повернути полк. Болбочана на пост командира Запорозької Групи не минуло йому безкарно. Як пише полк. І. Дубовий, Запорожці зустрілися з полк. Гавришком під час Зимового походу. Начальник штабу дивізії полк. М. Крат "хотів арештувати полк. Гавришка й можливо розстріляти, як оголошеного поза законом Але я забрав полк. Гавришка до свого полку й категорично відмовився, аби полк. Гавришко був арештований й відправлений до штабу. Я казав, що коли полк. Гавришко має бути суджений, то треба його відправити до Головного Отамана, який має право його судити. За непослух був я усунений від команди. Але з огляду на те, що ніхто не погодився обняти команди полку, штаб був змушений лишити мене на своїм посту, тим часом полк. Гавришка забрав до свого дивізіону полк. Алмазов, і Крат уже притих зі своїми вимогами. А по з'єднанню армії з частинами, сформованими в Польщі (1920 p.). Гавришко був таки відправлений до Ставки. Як справа обернулась, мені невідомо, але за якийсь час полк. Гавришко повернувся до моєї Бригади, з котрою перейшов до табору полонених у Вадовицях. Аж тут Гавришкові поломили ребра й він утік, і якимсь чином знайшовся у більшовиків. І не диво, бо обійми Чоботарьова були тяжчі, як червоних". Полк. Іван Дубовий, цитована праця.

Про "поломані ребра" полк. М. Гавришка згадує також О. Войнаренко, цитована праця, ст. 185.

24. Борис Мартос, цитована праця, ст. 43.

* Твердження не відповідає фактам, бо ж полк. Миколі Гавришкові вдалося втекти.

** Перед остаточною втечею полковник Гавришко написав листа-рапорт до Високої Ради Міністрів Української Народної Республіки:

"У 1919 р. в червні місяці 13 дня відозвою Голови Ради Міністрів п. Мартоса Б. до народу України я був оголошений зрадником держави і народу, а також поза законом за допущення мною, як інспектора Запорозьких військ, до командира Запорозьким Корпусом полковника П. Болбочана, який перед тим безпідставно був заарештований підлеглим йому комендантом полку, нині відомим авантурником Волохом.

Мені було приписано замір реставрування гетьманщини та інше, не вважаючи н. а те, що з першого дня обрання гетьмана Скоропадського я залишив межі України і навіть прийняв участь в повстанні на північній Полтавщині… Але надалі я не міг спокійно дивитися на ті важкі й страшні події, які переживала наша Вітчизна при гнилім нашім запіллю та відсутності належного бойового керування від самого верху, що створювало атмосферу, сприяючу остаточному руйнуванню української армії і держави. Однако, як військова людина, я завжди був далекий від того, щоби дозволити собі втручатись в політику, а тому лише дбав про свою працю, яка би чесно провадилась 8 межах моєї компетенції.

Особливо це було необхідно тоді, коли Директорія цілком перейняла до своїх рук керівництво, разом з тим почалися інтриги та демагогічні вчинки серед деяких осіб командного складу.

Так. на початку 1919 р. Омелько Волох в Кременчузі заарештував коменданта Лівобережного фронту і Окремого Запорозького Корпусу полковника Петра Болбочана нібито за зраду. Для мене ж цілком було ясно, що Волох ще не доріс до того, щоби бути здібним викоріняти будь-яку зраду в державі, а навпаки, в кожну хвилю важкого державного життя він гаразд приложити свою руку до усякого роду зради, і якщо він заарештував полковника Болбочана, то виключно задля того, щоби самому обняти команду Корпусом, що і сталося. Тверда надія на правдиве слідство над Болбочаном заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорозького Корпусу: в тім разі І я. як начальник 10-ї п. дивізії тоді підлягаючої полковникові Болбочану, теж разом зо всіма вірив, що правдиве слідство відкриє всю дійсність. Частина людей зі слабими головами, а то й з нечистою совістю кричала про зраду, мислила, що це виключно Болбочан віддав Лівобережну Україну, а деякі таємні особи з Шинкарівського комуністичного табору, як змії шипіли про зраду Болбочана, надаючи цьому характер цілої системи злочинства, зрадництва, так званої "болбочанівщини", І коли зараз приймемо до уваги таємну інструкцію агітаторам-комуністам та з попередньої промови комісара Лейби Бронштейна-Троцького до курсантів видно, що оголошена Волохом зрада Болбочана була дуже добре використана комуністами, а коли прийняти до уваги подальшу діяльність Волоха і К°, аж до переходу в стан комуністів-грабіжників, то хто може заперечити, що Волох виконав свої завдання гірше, як того хотілося Лейбі Бронштейнові-Троцькому. На превеликий жаль, деякі чільні українці, нібито на захист патріотизму, на всіх роздоріжжях твердили про зраду Болбочана і цим приносили користь тільки одним завойовникам, а тут ще до того всього і "вірні сини України" висунули радянське гасло… Кільце більшовицьких полків гнало весь фронт українських озброєних людей, бо назвати їх військом з погляду військової науки було трудно!

Правда, були в той час ще боєздатні частини регулярного Запорозького Корпусу, та Волох, зараз же по арешті Болбочана захворів на тиф, і тому не вспів здеморалізувати Корпус; фронт систематично посувався на Захід, а тим часом приятелі комуністів, що перебували, а може й перебувають серед нас, продовжували свою чорну працю.