Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

1. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. 2. ст. 113.

* Висадка військ Антанти в Одесі посилила аргумент В. Винниченка і В. Чехівського про потребу замирення з більшовиками. Там же, ст. 110.

** Володимир Чехівський не надавався ні на пост міністра закордонних справ, ні на голову Ради Міністрів. За кордоном, крім Росії, він не був. не вивчав політики сусідів України і "не знав із перших рук суспільно- політичних відносин вирішальних великодержав того часу… Також не було в нього потрібної для міністра зовнішніх справ гнучкости, тактики при сталій основній прграмовій лінії". Др. Матвій Стахів, цитована праця. — Скрентон, 1963, т. 3. ст. 123, ст. 132.

1а. Др. Матвій Стахів, цитована праця,т. 2. ст. 106.

2. М. Капустянський. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році.— Мюнхен, 1946, видання друге, книга перша, ст. 22.

3. Там же, ст. 24.

* 3 таким поглядом погоджувався міністр військових справ ген. Олександр Греков. Виступаючи на засіданні Трудового Конгресу 25 січня 1919 р., ген. Греков заявив, що Україна повинна заключити союз з Антантою, "бо іншого виходу в своїй обороні проти воєнного напору Совєтської Росії Україна, на його погляд, не має". Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 3. ст. 35. ст. 54.

4. Борис Мартос. Оскілко й Болбочан. — Видавництво д-р. Петро Белей, Мюнхен, 1958, ст. 33.

5. Др. Матвій Стахів, цитована праця, т. 2, ст. 220.

6. Др. Матвій Стахів, цитована праця, ст. 104–105.

* Навіть радянські джерела, що мають тенденцію значно перебільшувати сили свого противника, не спроможні дійти до такого фантастичного числа, якого досягнув Б. Мартос. Як пише один дослідник: "За свідченням полковника петлюрівського генштабу Савченка, який, безумовно, намагався применшити сили Директорії, щоб виправдати її поразки, націоналістичні війська Лівобережжя на початку січня мали 47 100 штиків, 2 400 шабель. 94 гармати". І. Рибалка. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні — Харків. 1962, ст. 108.

Інше джерело зазначає, що на кінець грудня 1918 року — початок січня 1919 року проти Червоної Армії "протистояв Лівобережний фронт Директорії під командуванням отамана Болбочана, штаб якого перебував у Полтаві. На той час там діяло близько 50 000 петлюрівських солдатів і офіцерів". Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. — Київ, 1968, т. 2, ст. 66.

Те саме джерело твердить, що радянські війська на Лівобережному фронті начисляли 21 655 бійців. На підставі такого співвідношення в силах можна погодитися з твердженням Л. Шанковського, який пише, що "ніякої переваги московсько-більшовицьких армій не було; українські війська переважали більшовиків удвічі. Причини заломання українського Лівобережного фронту були такі: (1) Виступи проти українських військ німецької окупаційної армії… (2) Виступи проти українських військ лівих українських есерів ("боротьбістів") і лівих українських есдеків ("незалежників"), які організували повстання проти УНР на Чернігівщині і Полтавщині. Вірні УНР війська, оточені з усіх боків повстанцями (ними командував сотн./полк. М. Шинкар, що був начальником Київської воєнної округи з іменування М. Порша), залишили швидко терен, тікаючи на Правобережжя. На домір зла, "боротьбісти" й "незалежники" перетягнули цілу низку з'єднань Армії УНР на свою сторону. І так вибули э рядів Армії УНР: дві дніпровські дивізії (Зеленого й Данченка). група от. Хименка на Полтавщині, що мала братовбивчий бій з Січовими Стрільцями під Гребінкою, і врешті групу от. Григор'єва (15 000) на Херсонщині й Таврії. Поскільки теж частини Сірої і Чорноморської дивізій перейшли на бік інвазійної армії Антонова-Овсієнка. армія УНР, позбувшись майже 40 000 війська зі своїх рядів, була вже, насправді, в меншості, бо перевагу над нею мали вже інвазійні війська". Лев Шанковський. "Російські" офіцери. — "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1978. ч. 2, ст. 50. При цьому не можна відкинути твердження іншого автора, що до поразки українського війська також спричинилися скоординовані виступи повстанців. В. Є. Тичина. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969, ст. 16.

* Ще перед безуспішним переворотом от. В. Оскілка від 29 квітня 1919 р. західний протипольський фронт було перейменовано в Холмський фронт під командуванням Наказного Отамана ген. Олександра Осецького. В той же час, намагаючись збільшити бойову силу Сірої дивізії, її перейменовують е Корпус Сірожупанників, що складався з двох дивізій. Одначе, як зазначає старшина дивізії, "після такого розділення з витворенням нових штабів та господарських частин, сила такого корпусу стала меншою від колишньої дивізії, бо жодних добровольців до нього не вступило, а ті, що безжурно бавились в Луцьку, активнішими не стали". Василь Прохода, Бої Сірожу¬панників на польському фронті.— "Вісті Комбатанта", Торонто — Нью-Йорк, 1969, ч. 6, ст. 45.

6а. Василь Прохода. Уваги до праці д-ра Матвія Стахіва "Україна в добі Директорії УНР". — "Український Історик", Нью-Йорк — Мюнхен, 1967, ч. 1 —12, ст. 93.

7. Віктор Взкуловський. Бл. пам. полк. Володимир Мокей. — "Батьківщина", Торонто, ч. 23, 16 грудня 1972.