Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

В. Мазуренка Семен, підпоручик Українського Червоного Хреста, згідно з київськими газетами за 20-й рік, у травні пропонував Сталінові організувати "совєтську агітацію за кордоном під прапором Українського Хреста". Інший член родини, Юрко, колишній лідер незалежників, один з перших, що перейшли до комунізму. Євген Онацький. Під омофором барона М. Василька. — "Український Історик", 1987, ч. 1–4, ст. 108.

Отже, не без підстави дехто з дослідників приходить до наступного висновку: "Коли ж, незважаючи на вороже, зрадницьке ставлення "українських" соціялістичних партій до існуючої Гетьманської Держави, чимало представників їх все-таки втягнуто, або залишено було в Гетьманському уряді, виходячи з розрахунку набути як не ласку, то хоч би лояльне ставлення їх до Гетьманської Держави, то наслідком такої політики було використовування ворогами Гетьмана предоставлених їм зручних позиції в Гетьманському уряді для змови і підготовки повстання проти Гетьмана". Богдан Коваль, цитована праця.

(обратно) 267

25. Дмитро Гирський. цитована праця, ст. 150.

(обратно) 268

26. Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан. — "Хліборобська Україна", Відень, 1922–1923, книжка четверта, ст. 211–213.

* Відомо, що на початку 1919 року в Італії ще було приблизно 80 000 українських військовополонених. Тяжкі умови в їхніх таборах створили плідний грунт для ворожої пропаганди і деякі з тих полонених, щоб врятуватися від смерті, записувалися в ряди польської і російської білогвардійської армій. Уряд УНР вислав Олександра Севрюка до Італії, щоб він домагався їх звільнення. Але замість того, щоб вжити рішучих заходів в цій справі, за словами о. Ксаверія Бона, радника української місії при Ватікані. Севрюк тільки "їздить по всій Європі, розкидаючи гроші на найменші забаганки, коли полонені, яких так треба на Україні, сидять без жодної допомоги і поволі вмирають або переходять до ворога!.." Дивись в праці Євгена Онацького. По похилій площі,— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен, т. І, ст. 86.

(обратно) 269

27. Сергій Шемет, цитована праця, ст. 212–213.

(обратно) 270

28. Микита Шаповал. Велика Революція і українська визвольна проблема. — Прага, 1928. ст. 120.

* Шаповал. як і більшість радянських авторів, пише "Балбачан" радше, ніж "Болбочан".

У своїх спогадах "Гетьманщина і Директорія" Микита Шаповал згадує, що коли учасники змови проти Української Держави почали шукати військової опори для свого повстання, вони запросили полковника Болбочана прибути до Києва для обговорення справи. "Чи потрібне було повстання?". — "Батьківщина", Торонто, листопад — грудень, ч. 11–12. 1986.

** Др. Матвій Стахів пише, що полк. Болбочана було втаємничено в план повстання в кінці жовтня. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР, — Скрентон, 1962, т. 1, ст. 32.

(обратно) 271

29. Петро Мірчук. Українсько-московська війна (1917–1921). — Торонто. 1957. ст. 39.

* Саме з огляду на свої невеликі сили УНС висилав агентів до різних впливових військових з намаганням переконати їх прилучитися до протигетьманського повстання. Одним з них був священик Лубенського полку Антін Матеюк, який "намовляв полковника Отмарштайна пристати до повстання. до ламання присяги…" Дивись: Петро Солуха, цитована праця, ст. 315. Подібну роль виконували посланники Січових Стрільців. Можна ще додати, що цей Лубенський полк, головним чином, створив кінноту Січових Стрільців. Лев Шанковський. Нарис історії Січових Стрільців. — "Український Історик", Нью-Йорк—'Мюнхен, 1969, ч. 4, ст. 103.

(обратно) 272

29а. Максиміліян Плечко. цитована праця, ст. 23.

(обратно) 273

30. Лист сот. І. Барила до ген. Омеляновича-Павленка. — "Батьківщина", Торонто, ч 6, 27 березня 1971.

(обратно) 274

31. Петро Солуха, цитована праця, ст. 63.

(обратно) 275

32. Др. Матвій Стахів. Україна в добі Директорії УНР. — Скрентон, 1963, т. II. ст. 161.

32а. Микола Мельник. Omne regnum in se ipsum divisum dilabitur. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1985, ч. 9, ст. 1120.

(обратно) 276

1. Дмитро Дорошенко. Історія України 1917–1923 pp. — Нью-Йорк, 1954, т. II, ст. 414–415.

* Текст Грамоти пристосовано, в деяких випадках, до сучасного правопису.

(обратно) 277

2. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 418.

(обратно) 278

3. Петро Мірчук. Українсько-московська війна (1917–1921). — Торонто, 1957. ст. 66.

(обратно) 279

4. Полковник Євген Коноеалець. Причинки до історії Української Революції.— Накладом Проводу Українських Націоналістів. Прага, 1928, ст. 12.

* В більшості випадків, коли автори подають Грамоту як причину повстання, вони забувають згадати, що I, II і НІ Універсали Центральної Ради також недвозначно заявляли, що Україна лишалася у федеративній структурі і в них зовсім не згадувалось про самостійність України.

** Навіть радянське джерело визнає, що в намаганнях врятувати ситуацію гетьман Скоропадський "поспішив проголосити вірність ідеї відновлення єдиної, неділимої Росії, що більше імпонувало тоді офіційній лінії урядів Антанти. Але цей факт не мав істотного значення". В. Є. Тичина. Боротьба проти німецьких окупантів і внутрішньої контрреволюції на Україні у 1918 році.— Видавництво Харківського Університету, Харків, 1969, ст. 209–210.

(обратно)