Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

священного хліба, бо колись існував навіть, як це показує одна, мабуть, дуже стародавня пісня, звичай засвічувати свічку та шукати по всіх кутах хати, щоб переконатись, що нікого з родини (чи роду) не забули наділити (Чуб., № 1074). Крім того, сліди цього стародавнього звичаю ми можемо бачити ще й у тому, що старший боярин тричі запитує присутніх, чи всі мали свою частку короваю. Пісня, яка висловлює побоювання, чи вистарчило короваю для всіх, також заховує в собі зазначені сліди (Чуб., №№ 1065—1066). Підкреслім у цій церемонії розподілу короваю ще факт, який, явна річ, має абсолютно релігійний, а одночасно й юридичний характер: старший боярин, перед тим як поділити коровай, обома руками здіймає тарілку над головою, иноді навіть вдаряє цею тарілкою об сволок. Зовсім те саме роблять індуси, коли, сідаючи їсти, першу ложку рижу вони здіймають врівень з головою та присвячують у думці цей риж Сіві (Siva) чи Вішну (Vichnai) |70.

За розподілом короваю іде останній акт весільних обрядів у хаті молодої, а саме — переведення її до чоловікової хати. Починають з вечері, що була колись, без жадного сумніву, цілком ритуальною і заховує й тепер відповідні цьому характерові риси. За стіл сідають за тим самим порядком, як сиділи на посаді, цебто молодий на почесному місці, на покуті, під образами, молода по праву руку коло нього. Далі з обох боків сідають особи, що входили в поїзд, за винятком старшого боярина, що сідає навпроти молодого. Після того як староста благословить, як звичайно, подають вечерю, що на цей раз складається переважно із звичайних страв. В деяких місцевостях, однак, дотримують дуже стародавніх обрядів. На Поліссі, наприклад, подають півня, що його печуть за селом, на якому-небудь горбочку, живого, прив’язавши його до драбини чи якогось дрючка, обмотаного соломою |71. Молоді зовсім не їдять за столом, а потім ідуть вечеряти в комору, і то тільки виконуючи цим те, що наказує звичай: їм дають туди тільки одну тарілку та одну ложку, якою вони їдять по черзі38.

Після вечері нагадують дівчатам, що їм пора прощатися з молодою та йти додому: «вона вже не ваша, вона — наша» |73. Всі дівчата одходять, прощаючись з молодою словами ніжної пісні:

Прощай, прощай, уже ми йдемо.

Уже твоє дівування З собою беремо.

(Чуб., № 1130).

В одній з весільних пісень говориться: «Іди собі, ти вже невіста, ти вже відокремлена від нас; ти заручена, то вже вийшла з нашого брацтва; ти молодиця, ти вже не дівчина» |74. Старша дружка, прощаючись з молодою, бере її за руку і вдає, що хоче її забрати з собою; але молодий зараз же старається затримати молоду, вхопивши її за полу одежі. Він тримає її за полу весь час, поки дівчата прощаються з нею. Дівчата, що вже жадали від неї, щоб вона віддала їм свого вінка та бинди з коси, спиняються ще раз під вікном, щоб запитати, де її ключі. Молода відповідає їм ритмічною фразою: «ключі в пшеницю я закинула, щоб заміж вийшли всі ви на ближчі м’ясниці; ключі я в овес закинула, щоб ви всі пішли тою самою, що й я, дорогою» |75.

Зараз же після того, як одійдуть дівчата, виносять у двір діжу, ставлять її на лаву та покривають рушником. Кладуть на неї хліб та сіль. У східній Україні (Слободська Україна) замісць діжі иноді ставлять просто цебер. Потім приводять за рушник молодих. В супроводі всього товариства молоді тричі обходять навколо діжі 39. Иноді кидають молодій під ноги поліна, щоб пізнати, чи працьовита вона. Пізнають це, спостерігаючи, що вона робитиме з перешкодою: чи просто йтиме на поліно, не звертаючи на нього уваги, чи відштовхне його ногою, чи нахилиться, щоб рукою одкинути його; останній спосіб вважається найсприятливішою для неї ознакою . Виконавши цей обряд, всі вертаються до хати. Свахи, які ще не відійшли, починають співати пісень, що відповідають розлученню молодої з родиною, а бояре молодого беруть посаг молодої та навантажують його на віз. Найважніша частина посагу — це бодня у бідних чи скриня у заможніших. В ній переховується білизна та инші речі з одежі молодої40. Наподоблюючи крадіж та грабунок, бояре жартами хапають все, абищо. Беруть коцюби, сита, віники, миски, хапають навіть образи. Одночасно сільські парубки роблять всякі збитки, щоб перешкодити молодим од’їхати: крадуть батога, виймають затички, що тримають колеса на вісях, тощо |79.

Батько й мати дають останнє благословення молодим, і після того їх виводять з хати. Бояре допомагають молодій сісти на воза 180 і кладуть їй у ноги чорну курку з зв’язаними лапами, що їй дала мати ш. Иноді молодий перший сідає на воза; тоді вкривають молоду ще наміткою чи великою хусткою. а молодий з дружком, шо сидить спереду, тричі проїжджає возом коло молодої, і за кожним разом, їдучи повз неї, він ляскає в повітрі батогом, а то й злегенька вдаряє молоду, примовляючи: «Кидай батькові норови та бери мої!» Потім молодий та старший боярин сідають з обох боків коло молодої на возі. Тоді мати підходить до коней, прикрашених червоними стрічками (якщо це воли, то роги їх оздоблені позолочуваним папером), бере їх за поводи й виводить на вулицю, бажаючи ще раз щасливої долі своїй дочці: «Щаслива тобі, донечко, доріженька та цяя ніченька!> Все це відбувається вже в досить пізню годину ночі, і жінки