Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

стороні Харківського уряду, Петроград тепер мав бажану причину, щоб усунути Центральну Раду силою. Ще 8 грудня Раднарком Росії призначив Володимира Антонова-Овсієнка головнокомандувачем збройних сил на півдні Росії, що мали завдання зайняти Дон і Україну. 16 грудня він прибув до ставки в Могилеві на Дніпрі і "зразу взявся до організації боротьби проти України. Він наказав розпустити Український Революційний Штаб в Петрограді і виробив план операцій, які зводилися до того, щоб захопити Харків, Полтаву, Катеринослав, а потім давити на Київ, наступаючи з одного боку з півночі — від Гомеля на Чернігів та Бахмач, з Брянська на Конотоп і Ворожбу, а з другого — з заходу, за допомогою ще недемобілізованих збільшовичених частин фронту — головно 2-го Гвардійського корпусу, що стояв на Поділлі",[29 *] Іншим важливим завданням Антонова-Овсієнка було не допустити до можливої військової співпраці між Україною і Доном,[29а] В кінці грудня Харків, Полтава і Чернігів були в руках більшовиків, які також закріпилися в деяких важливих пунктах на правому березі. У січні Олександрівськ і Катеринослав також потрапили в їхні руки. Із зростаючою загрозою Києву, українські політичні кола, врешті-решт, почали думати про замирення з Центральними державами. Але навіть і в тому їх випередили більшовики, представники яких 2 грудня зустрілися з уповноваженими Німеччини, Австрії, Болгарії та Туреччини і вже 5 грудня підписали перемир'я. Українська сторона лише 28 грудня вирішила брати участь у тих переговорах, що розпочалися 22 грудня, Але тільки 3 січня 1918 року українська делегація виїхала до Бреста.

А тим часом коло наступаючих червоних частин на Київ постійно звужувалося. Головною причиною було те, що "українське військо, всі ці численні українізовані полки, дивізії й корпуси танули як сніг, далеко швидше, ніж відбувалася їх українізація".[30 *] Дійшло до того, що зродився план, за участю деяких членів Центральної Ради розігнати, або розпустити її, і передати всю владу Раді Робітничих, солдатських і селянських депутатів. Змовники були в контакті з Радою Народних Комісарів у Петрограді і Народним Секретаріатом в Харкові. Змову було своєчасно викрито і комендант Києва Михайло Ковенко не побоявся арештувати змовників в будинку Центральної Ради, хоч арешт викликав протест Михайла Грушевського, Також не вірив у боротьбу з більшовиками голова українського уряду Володимир Винниченко. Саме з таких міркувань він запропонував, щоб одна частина Секретаріату заарештувала другу, з Винниченком на чолі, проголосила владу Рад, перевибори Центральної Ради і негайні мирні переговори з більшовиками. Товариші Винниченка не погодилися на його план.[31]

Оцінюючи погляди українських соціал-демократів відносно більшовиків, один з дослідників тієї доби Михайло Шкільник приходить до висновку, що "спочатку партія недооцінювала більшовицької небезпеки і потішала себе ілюзіями, що соціалістична, а навіть більшовицька влада в Росії не схоче поневолити соціалістичної України, і знайдеться спосіб співжиття між обома державами".[31а]

Тим часом переговори в Бресті не йшли бажаним напрямком. Справа полягала в тому, що заключения мирного договору могло відбутися тільки між самостійними державами, а не з членом неіснуючої Російської федерації. З огляду на таку позицію Центральних держав, Центральна Рада була змушена 22 січня схвалити проект Четвертого Універсалу і 25 січня провести по ньому голосування. Як писала "Народна Воля", орган соціал-революціонерів, "Україна примушена оголосити себе самостійною державою — проти свого бажання". Подібне становище зайняла друга за впливом партія соціал-демократів у своєму органі "Робітнича Газета". Михайло Грушевський навіть після проголошення самостійності також вважав, що це тільки "етап до федерації, і федералістична традиція надалі залишається провідною ідеєю нашого національно-політичного життя".[32]

З наближенням регулярних більшовицьких військ, місцеві більшовики вирішили допомогти наступаючим відділам своїм збройним виступом — повстанням у столиці України. В ніч з 28 на 29 січня вони зосередились на Печерську і захопили Арсенал. Щоб зліквідувати негайну загрозу, до Києва відкликано Гайдамацький Кіш Слобідської України, що в той час вів бої з більшовиками на Лівобережжі. З прибуттям Коша Центральна Рада мала до своєї диспозиції ще Вільне Козацтво, дві сотні Січових Стрільців і "невеликі групи козаків з полків Полуботківського, Богданівського, полку ім. Богуна (колишній Георгієвський) та відділ панцерних авт під командою полковника В. Дітеля. До них треба зарахувати й відділ матросів Чорноморського флоту, який