Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

і петроградських червоногвардійців, очолив Єгоров. — Командиром другої армії, що начисляла 3000 бійців, 400 матросів і 12 гармат, було призначено Рейнгольда Берзіна. Кудинський був призначений командиром третьої армії, до складу якої входили червоногвардійці з Брянська. Саме в той критичний момент, 28 січня 1918 року, у ніч повстання в Києві, українська влада вислала Помічний Студентський Курінь під командою сотника Омельченка на допомогу невеликому відділові учнів 1-ї Військової Школи, що обороняв Бахмачський залізничний вузол. Разом з відділом Гайдамаків, який відступав з-під станції Макошин під натиском переважаючих сил ворога, що наступав від Гомеля, українське командування вирішило зупинити більшовиків на станції Крути. Оборонці не спромоглися зупинити наступ шеститисячного відділу червоної гвардії, однак вони перешкодили йому вчасно прийти на допомогу повстанцям в Києві. Вже 4 лютого, після розгрому повстанців в Арсеналі, відділи Муравйова зайняли "Дарницю й мости через Дніпро та навели на Київ гармати. В той же час відділ червоних козаків В. М. Примакова, переправившись через Дніпро, появився на Куренівці і піддержав повстанців на Подолі". 5 лютого більшовики почали обстрілювати місто з важких гармат з-за Дніпра. "Частину гармат більшовики привезли з собою, але більшу частину знайшли тут же на правому березі Дніпра проти Києва: їх покинули свого часу демобілізовані гарматники, а українська військова влада не спромоглася їх забрати, або принаймні, зіпсувати. Тепер ці гармати руйнували Київ. Більшовики прорвались на Печерськ, захопили кріпость, де звільнили узятих українцями в полон арсенальців, і ті зараз же узялися за зброю проти українських військ".[44] Цей обстріл тривав п'ять днів. А тим часом броневий поїзд більшовиків прорвався до станції Київ — товарна і почав обстрілювати місто з другого боку. Що саме переживало населення Києва під час цієї канонади, описав її свідок Д. Дорошенко.

"6 лютого зранку ще було досить спокійно, і — тільки з полудня загреміла справжня канонада по всьому місту. Найстрашніше місце, крім Печерська й Липок, було на Старім Місті, в районі Володимирської та Підвальної вулиць, де раз у раз падали й рвались тяжкі набої, сіючи смерть, руїну й спустошення, і той невимовний жах, коли люде просто божеволіли, не знаючи, що почати й де рятувати своє життя. Цілий день, цілу ніч 7 лютого, і до наступного ранку лютував справжній ураганний вогонь. По ночах зловісно червонили небо й мертве місто численні пожежі, що займалися по всіх частинах Києва. Людність цілком тратила голову й, позабиравшися в найнижчі поверхи, льохи, підвали, тощо, прислухалися з жахом до вибухів, що рвалися щохвилини, скрізь настигаючи свої жертви. Ніяким пером не списати того, що творилося тоді в місті. Люди, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були напружені, що всякий бажав кінця, нехай який він не буде, аби кінець".[45]

В ніч з 8 на 9 лютого, опинившись у безвихідній ситуації, українці вирішили покинути місто і відступити до Житомира. Навіть у цьому питанні влада виявила розгубленість чи навіть паніку. "Повідомлення про вирішену евакуацію не було зроблено офіціяльно, щоб дати змогу іншим урядовим особам і установам, які не тільки не брали участи в нараді про евакуацію, але й про факт самої наради нічого не знали, організовано евакуювати Київ. Звістка про евакуацію поширилася цілком приватно, охопивши коло знайомих і близьких людей, тих, хто брав участь в нараді про евакуацію (яка відбулася в будинку Педагогічного музею), та й то тільки тих з-поміж них, які належали до вищих щаблів державного апарату. Цим пояснюється також те, що в 10–11 год. вечора 8 лютого, коли головні загони військові та частина державного апарату були вже доволі далеко від Києва, ані штаб оборони Києва з генералом Киреєм на чолі, ані військове міністерство (за винятком товариша військового міністра Жуковського), ані штаб Вільного Козацтва, яке саме тоді билося з відділами червоної гвардії, що підступала з боку Дніпра, не знали ані про постанову евакуювати Київ, ані про факт переведення цієї постанови в життя".[45а] Навіть деякі міністри, пише Д. Дорошенко, довідалися про евакуацію коло опівночі. А деякі відділи, не знаючи, що головні сили й уряд вже відступили, "продовжували битись (наприклад, Вільні Козаки на Звіринці й гарматники)" і цим несвідомо маскували вже проведену евакуацію Києва.[45б *]

Більшовики не знали, що українці залишили Київ, і ще майже до ранку 9 лютого бомбардували місто. Не було їх ще вранці того дня в Святошино, як це свідчили Жуковський, Ткаченко і Порш, які вернулися туди по бензин. Що ж до самого процесу евакуації, то він відбувся швидко і малопомітно.[46] Українське військо відступало в повнім порядку і навіть везло з собою значний обоз, як про це оповідав учасник боїв штабовик Борис Монкевич.

"…по Святошинській шосі… тихо посувалися відступаючі рештки частин київської залоги. Де-не-де чувся плач людей, що прощалися з своїми родинами. Червона луна пожежі надавала постатям якогось міфічного вигляду. Попереду їхав обоз з раненими і хворими. Уряд проїхав на автах. За Урядом їхали інституції, а за ними без обозів, без харчів, без запасу набоїв ішли в невідому будучність непоборні. Одні в широких штанах з "оселедцями" на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, з кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, з рушницями без багнетів. Сердюки, Богданівці йшли в чорних баранкових шапках з кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки — в червоних кожушках, з довгими червоними шликами. Йшли озброєні до зубів Вільні Козаки отамана Ковенка, Інші