Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Відступивши з Києва, наступного дня українські частини розташувалися в Ігнатівці над річкою Ірпінь. Склад тих частин був надзвичайно малий, незважаючи на різноманітність зібраних частин: Георгієвський полк начисляв всього 8 людей, Полуботківський-5, Богданівський-120. Дорошенківський-80. Найбільшою частиною був Республіканський полк Болбочана.[11] Уряд під охороною відділу Січових Стрільців виїхав до Житомира, а військове командування в!гнатівці рішило провести реорганізацію своїх сил. Було вирішено зібрати всі частини в Окремий Запорозький Загін. Деякі отамани протестували проти ліквідації їх окремих загонів, але під тиском вони "волею-неволею мусіли погодитись".[11а]
Генерал Костянтин Присовський, якого було призначено командиром Загону, поділив його на два курені. Перший з них, під командою підполковника Олександра Загродського, стояв під Ушемиром. Другим куренем, що розташувався під Бердичевом, командував підполковник Петро Болбочан, який також виконував обов'язки помічника генерала К. Присовського. З артилерії і кінноти було виділено окремі частини. Разом в Загоні було 3000 козаків.[12]
В той час дійшло до певного непорозуміння між військовим Болбочаном і цивільним Симоном Петлюрою. Під час наради командирів, на якій вирішувалось об'єднання українських частин в один відділ, Болбочан вимагав, щоб Слобідський Кіш Гайдамаків, який очолював Симон Петлюра, також був включений до Загону. Коли ж Петлюра відмовився включити Гайдамаків до його складу, то Болбочан, "як людина щира й одверта, досить різко закинув Петлюрі, що — він зі власних своїх персональних дрібних мотивів став на перешкоді такому об'єднанню".[12а] Одначе Петлюра все-таки відмовився підлягати будь-якій військовій владі і "самопасом пішов на Житомир — Коростень — Нов. Волинський".[13 *] До Слобідського Коша прилучилися також Вільні Козаки Ковенка. Щоб дати можливість урядові і членам Центральної Ради зібратись в Житомирі, було вирішено якнайдовше втриматися на лінії Київ — Житомир.
Але й тут українська влада довго не затрималась, бо становище з кожним днем погіршувалося. Із заходу наступали збільшовичені частини колишньої VII армії, що вже захопили Проскурів, Жмеринку й Козятин. Далі еони взяли Бердичів і тепер підготовлялися наступати на Житомир. У звіті від 17 лютого 1918 року комісар штабу південно-західного фронту Н. Н. Кузьмін, повідомляючи про ці події Миколу Подвойського і верховного головнокомандувача Миколу Криленка, писав: "Бердичів зайнято. Вбито одного і 8 ранених, захоплено 5 бронемашин і батарею. Згідно з повідомленнями, Центральна Рада хоче втікати з Житомира до Луцька, Дубна, Рівного, Сарни в наших руках. З Бердичева ведуться операції на Житомир. Самоуправа міста і гарнізон Житомира прохають Раду виїхати".[14 *] І дійсно, міська дума попрохала український уряд залишити місто, щоб не наражати Житомир на небезпеку боїв.[15] В таких умовах українська військова влада вирішила перевести евакуацію Житомира, маючи на увазі "ясний і доцільний плян: тому, що залишався поки що одинокий вільний шлях на Коростень — Сарни, то треба було зайняти якомога швидше обидва ці пункти, проложити собі вільний шлях також з Сарн на Рівне, щоб, коли настане велика біда, добратись до німецьких ліній. Тим часом по дорозі можна було захоплювати склади з військовою амуніцією й збільшувати свої сили, вербуючи добровольців".[16]
Згідно з планом, було вислано 1-у сотню Січових Стрільців під командою Романа Сушка на станцію Коростень, яку вона зайняла майже без бою. За нею виїхав уряд і військо, яке там остаточно переформувалось. Опісля воно вирушило до Сарн і зайняло місто після невеликого бою. Тут же використовувались величезні запаси військового майна колишньої царської армії. Уряд і штаб залишилися у вагонах на станції Сарни, а бойові операції продовжувались. Українські частини швидким ударом зайняли Рівне і почали очищувати шляхи в напрямках від Рівного до Ковеля і від Сарн до Лупинець, в напрямку наступаючих німецьких частин. Українцям також доводилося вести бої із збільшовиченими частинами, що поверталися з фронту. У більшості випадків їх роззброювали й ешелонами висилали на північ. Укріпившись на станції Сарни і з огляду на повідомлення, що на допомогу мають прибути німці, курінь Болбочана почав наступ на Житомир і зайняв його після бою з частинами VII більшовицької армії.[16а] В той же час підполковник Петро Болбочан, якого було призначено губерніальним командантом Волині, "також провів мобілізацію старшин і підстаршин, як дуже потрібного в той час елементу, і завів порядок в Житомирі та його околиці, очистивши їх від більшовицьких банд і всякого непевного елементу".
