Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Українці, довідавшись про наміри більшовиків, випередили їх і вночі з 12 на 13 грудня частини 1-ї української сердюцької дивізії почали роззброювати більшовицькі частини і висилати їх ешелонами з Києва. Оточивши касарні більшовицьких і прихильних їм частин, до 4 години ранку українці роззброїли Арсенал, 3-й і 5-й авіапарки і майже всі інші відділи більшовиків. Тільки 3-й авіапарк чинив опір, внаслідок чого загинув козак Богданівського полку і чотирьох поранено. Українці захопили 350 кулеметів, 5 мільйонів набоїв та інші боєприпаси. Ватажків наміченого повстання було арештовано.

Одначе український уряд не використав нагоди, щоб усунути свого небезпечного противника і замість того, "стоячи на грунті "завойованої революцією свободи", повипускав зразу арештованих большовицьких ватажків і допустив далі провадити проти себе відверту агітацію".[18] Ця агітація розпочалася того ж самого дня. Різні ради й комітети висловлювали своє обурення з приводу роззброєння більшовиків. Але ще більше значення для представників уряду мав перебіг засідання Ради робітничих і солдатських депутатів, котре відбулося того ж дня, тобто 13 грудня. Коли деякі українці-члени Ради намагалися виправдати військову операцію уряду, то виявилося, що не всі українські частини їх підтримують. Представник Шевченківського полку заявив, що українцям "слід боронити не Ц. Раду, а робітників, селян і солдатів… Представник Волинського полку казав, що його товариші визнають Ц. Раду, але це не значить, що вони будуть боронити тих людей, які тепер в Ц. Раді засідають".[19] З ініціативи Ради робітничих депутатів, ради профспілок і ради фабричних комітетів було видано відозву, в якій вимагалося, щоб Центральна Рада, яка виступила проти революційних сил, передала владу Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. У відозві також закликалося до страйку, який за участю 20 000 робітників розпочався 14 грудня і припинився наступного дня. Більшовики також продовжували свою роботу, далі маючи на меті повалити уряд Центральної Ради. 16 грудня відбувся крайовий з'їзд більшовицької партії, в роботі якого взяло участь 54 делегати від 22 організацій з сімох губерній і двох військових організацій. Серед схвалених резолюцій закликалося "боротися проти нинішнього складу Ц. Ради і стреміти до створення на Україні дійсно революційної влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. В конфлікті Ц. Ради з Радою Народних Комісарів взяти сторону Ради Нар. Комісарів".[20]

Більшовики також намагалися захопити владу в свої руки за допомогою 2-го Гвардійського корпусу. Полки цього корпусу під керівництвом більшовицької агітаторки Євгенії Бош і за згодою київського більшовицького комітету "рушили з фронту на схід і, нищачи й грабуючи все на своїй дорозі, перейшли так ціле Поділля і на початку грудня скупчились в районі станції Жмеринки, звідти мали рушити на Київ. Тоді командант І Українського Корпусу генерал П. Скоропадський, який саме перед тим дістав від нового главковерха Криленка наказ вирушити з своїми частинами на фронт, замість того, щоб виконати цей наказ, обсадив полками свого корпусу залізничні лінії Козятин — Жмеринка і Шепетівка — Козятин — Христинівка— Вапнярка; коли в перших днях грудня перші ешелони 2-го Гвардійського корпусу вирушили з Жмеринки, українці несподівано зупинили їх вночі біля Вінниці, роззброїли, запакували знову до вагонів і під вартою відіслали на північ до Московщини, через Коростень і Калинковичі, обминаючи Київ, Потім таким же способом було роззброєно всі збільшовичені частини, які рушили з фронту і загрожували Києву".[21 *] Можливо, що генерал Павло Скоропадський мав би більший клопіт з 2-им корпусом, якщо б не відбулася у липні 1917 року українізація Х-гo корпусу. Він "обеззброїв 26-й збільшовичений корпус, який самовільно залишив фронт і спішив на заміну 2-го Гвардійського корпусу продовжувати його намір "розгромити" Українську Центральну Раду…"[21а] При цьому можна згадати долю і того українізованого корпусу. "10-ий корпус повернувся на Україну в повному військовому порядку з вірою і надією, що він одразу віддається в розпорядження Генерального Секретаріату УЦРади і стане в охороні границь рідного краю". Одначе йому наказали демобілізуватися,[216 *]

Українській владі вдалося відвернути безпосередню загрозу і тепер вона могла продовжувати свої намагання сформувати загально-російський федеративний уряд. Заходи Генерального Секретаріату Центральної Ради в цьому напрямку були безуспішні. Тільки уряд донського краю виявив певне зацікавлення, Відносини України з Доном особливо дратували Раду Народних Комісарів. Крім того, що Генеральний Секретаріат разом з урядом Дону намагався усунути більшовицьку владу в Росії, він перепускав без перешкод частини донських козаків, які зміцнювали армію генерала Каледіна, а донський уряд не перешкоджав просуванню українських частин через свою територію. Однак, коли більшовики почали вимагати від Центрального Секретаріату вільного переходу їх частин для боротьби проти сил генерала Каледіна, український уряд відмовився дати такий дозвіл, покликаючись на свій нейтралітет. Це дало привід більшовикам посилити пропаганду проти українського уряду, на яку Генеральний Секретаріат зареагував окремою відозвою. Як зауважує Д. Дорошенко, відозва цікава тим, "що вона характеризує загальні погляди українського правительства на сучасний момент і на