Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

гроші,_ але за той час ніхто ні пальцем не ворухнув, щоб дати їм лад і зорганізувати в українську збройну силу. І ця маса людей-війська розлізлася так, як і перед тим зібралася».[5а] Так згадується одна з перших спроб до формування регулярних збройних сил у статті доктора. Дмитра Куликовського. Цілком поділяє цю думку, описуючи відродження національного війська України у 1917–1918 роках, полковник української армії В. Зарицький. «Мільйонова зукраїнізована армія на румунськім і південно-західнім фронтах, добре озброєних, чекала директив від Центральної Ради, чекала призначення головнокомандувача, який попровадив би її до бою. А в той час в Києві український Уряд дебатував над питанням створення народної міліції для оборони краю, а уже сформовані регулярні українські військові частини, як на фронтах, так і в краю, рішено здемобілізувати.

Армія є армією так довго, як довго вояк не тратить часу на безділля та має певну мету, війну за незалежність української держави. Безцільне перебування в прифронтовій полосі протягом трьох місяців зробило своє. Зукраїнізоване військо втратило свій вояцький дух, дезорганізувалося, зневірюючись в національні ідеї. А російські ватаги в міжчасі плюндрували Україну».[5б] Отож, не без підстави стверджується, що в справі організації збройних сил українські політичні діячі «від самого початку допустилися тяжкої помилки. Ця помилка вже коштувала український нарід багато мільйонів людських жертв, коштувала поновної втрати так тяжко здобутої державносте..»[5в *]

Іншим прикладом такого підходу Центральної Ради до військової справи може послужити формування Вільного Козацтва. Як відомо, його формування розпочалося самочинно на Звенигородщині Київської губернії. В основному, ця організація хотіла втримувати правопорядок на території свого формування. Згодом ідея такої організації поширилася на інші райони України. Дуже щвидко ця організація набрала масового руху. Хоча Центральна Рада і Генеральний Секретаріат були занепокоєні організаційним з'їздом Вільного Козацтва, що відбувся в Чигирині 1 жовтня 1917 року, особливо, коли на чільні пости було обрано генерала Павла Скоропадського і полковника Івана Полтавця-Остряницю, все ж таки в кінці жовтня вони підтвердили статут організації. Але, щоб «бути зверхнім органом для полагодження взаємовідносин міліційних органів Вільного Козацтва з місцевими органами адміністративної і судової влади при Секретаріаті було створено Департамент Вільного Козацтва. В цілях внесення розколу та гальмування розвитку Вільного Козацтва, — читаємо у спогадах очевидця тих подій Демида Гулая, — Секретар Внутрішніх Справ п. В. Винниченко призначає директором Департаменту Вільного Козацтва свого партійного однодумця соціал-демократа П. Певного. Пан Певний, призначаючи повітових інструкторів по організації Вільного Козацтва, дав такий наказ: „їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не виросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів…“ Далі пропоную знову деякі витяги із спогадів Д. Гулая.

Коли один з призначених на Переяславський повіт заявив Певному, „що було б нечесно з його боку одержувати платню й шкодити розвоєві руху, та й з яких причин він це мусить робити“, — Певний пояснив: — „Чи ви маленькі і не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана?“

Все ж таки соціалістам в Києві, як зазначає далі автор, вдалося досягти своєї мети. „Виникло два центри: один, вибраний представниками Вільних Козаків — Генеральна Козацька Рада з Наказним Військовим Отаманом полковником Полтавцем-Остряницею в