Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Білій Церкві, а другий — Департамент Вільного Козацтва при Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ у Києві, роботу котрого свідомо спрямовано на гальмування розвитку Вільного Козацтва“.[6 * ** ***] Саме з такою метою Генеральний Військовий Комітет за підписом П. Певного розіслав анкету до місцевих органів влади, в якій вимагалося подробиць про Вільне Козацтво і подібні йому організації.[6а]

Безперечно, відповідальність за недбальство у військовій справі несе політичне керівництво. Про причину такого стану перший начальник українського генерального штабу генерал Борис Бобровський сказав: „…серед провідних кіл Центральної Ради, а навіть у проводах окремих партій, немає однозгідности щодо зовнішньої й воєнної політики Української Народної Республіки. Існує франкофільська течія, очолена Петлюрою, до якої схиляється теж проф. Грушевський, є сильна германофільська течія, що її підсичує своїми таємними зв'язками Союз Визволення України (СВУ), і є чимало прихильників будування „радянської України“ на спілку з більшовиками Леніна“.[6б *]

В бурхливі дні наприкінці 1917 року, коли в країні поширювався хаос, а ззовні загрожувала більшовицька агресія, генерал П. Скоропадський, як Військовий Отаман Вільного Козацтва, звернувши увагу Центральної Ради і Генерального Секретаріату на загрозливий стан в країні, запропонував зорганізувати корпус Вільного Козацтва. Йому запропонували скласти штати корпусу і кошторис його утримання. Після 20 грудня генерал П. Скоропадський і ротмістр В. В. Кочубей прибули до Києва з пропозицією, згідно якої корпус начисляв би 30 000 козаків. Але їм було сказано, що цього корпусу Україні просто не потрібно, „бо у нас є досить надійних сил для захисту України й підтримування ладу“.[7] Однак численні факти, наведені відповідальними представниками на місцях, свідчили про зворотнє. „10 жовтня, — звітував комісар Волині А. В'язлов, — солдати вчинили погром у місті Острозі; вони ж погромили м. Полонне: по губернії ідуть масові порушення права на аграрнім і лісовім грунті; нема в губернії села, де б не було таємної ґуральні“. Комісар Летичівського повіту на Поділлі казав, що перехід військ через губернію є рівнозначний з татарським наїздом, в тих повітах знищено все: „знищено засіви, худобу, птахів, випущено воду із ставів, зруйновано оселі. Солдати ґвалтували жінок. В тих повітах, де перейшло військо, зосталися по селах чорні обгорілі стовпи“. Становище не було кращим подальше від фронту. „На Київщині постійні конфлікти між селянами і власниками маєтків, лісів і цукроварень. Ростуть карні злочинства, самосуди і таємне викурювання горілки. Міліція в губернії поставлена дуже слабо. (В. Шульгин, секретар Губ. Викон. Комітету). На Полтавщині ідуть солдатські бешкети. Міліція не здатна ні до чого. Росте анархія (ком. Хорольського пов. Родзянко). Появились банди, озброєні револьверами і бомбами (Золотонош. пов.). На Чернігівщині було найспокійніше, але там в північних повітах через неврожай починався голод; скрізь безладдя з доставою харчових продуктів. Міліція поставлена дуже слабо“.[8 * **]

Про загальне становище Дмитро Дорошенко інформує: „Вже з початку жовтня скрізь по Україні розпочався аграрний рух погромового характеру. Спочатку всякі ексцеси, наприклад, підпал і пограбування фабрик, заводів, панських економій, нищення запасів хліба, худоби, рубання лісу і т. д, спинювано оружною силою: в розпорядження губерніальної адміністрації військова влада давала окремі військові частини.! так 20 жовтня в розпорядження губ. комісара Київщини для боротьби з погромами було віддано чотири донських козачих полки і один полк гвардейських кирасирів. Але й цього було мало, і вже 26 жовтня губ. комісар прохав начальника