Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко
Того ж таки вечора, після відвідин ресторану, подзвонив Гліб. Не витримав невідомості і хотів зустрітися. Хотів приїхати до Дарини і про все поговорити. Дівчина панічно заметушилась. Куди він збирався приїхати? На колишню квартиру, де вона вже не жила? І що, скажіть на милість, повинна була йому сказати? Що живе в розкішних апартаментах одного багатія і спить з ним в одному ліжку? Від такого формулювання дурно зробилося. Яка ж вона безсовісна стосовно свого хлопця.
Залишалося єдине - наплести щось з тої опери, що пропонував Макар. Не хотілося поривати з Глібом і якщо була можливість зберегти стосунки, то треба нею скористатися. Вона, по суті, сказала правду, просячи в нього трохи часу на побути окремо і що хотіла б розібратися в собі, чого хоче від життя і так далі. Якось воно справді несерйозно, навіть вітряно, звучало, але чоловік з притиском, дратівливо таки погодився дати їй той час. Очевидно, вона займала в його житті вагоме значення, якщо не послав її куди подалі з проханням зробити перерву.
Так от, день за днем минуло два тижні. Взаємини Макара і Дарини залишалися в тій же площині та наразі меж не переходили. Він багато працював і вона постійно чимось була зайнята. Його подарунок прийняла і такої радості, як тоді, коли зробила перші фото новим апаратом, в своєму житті ще не відчувала.
Макар продовжував спати з нею в одному ліжку, але останнім часом, коли він уже перестав асоціюватися в неї з тим жахливим випадком і викликати огиду зі страхом, вона подумувала просити його не приходити більше. До свого сорому, мусила зізнатися хоч собі, що не тому, що хотіла чимшвидше позбутися його, а тому, що на зміну залишковому негативу починали зароджуватися інші відчуття.
Приходив він часто пізно вночі і втомлений. Вона могла вже й спати. Він тихо заходив, обережно лягав у ліжко і так само обережно обіймав її. Зазвичай дівчина запитувала його про день минулий, розповідала щось своє і так вони обоє засинали. Та зараз все частіше вибирала змовчати про те, що не спить.
Він знову починав її лякати, але абсолютно по-іншому і далеко не так, як спочатку. Макар жодним чином не переступав дозволених і домовлених меж. Та яка іронія долі: він спав поряд, щоб привчити до себе, щоб переконати в тому, що ніякої загрози не становить, щоб його близькість перестала асоціюватися в неї з небезпекою, але на виході дівчина отримувала щось геть протилежне. Вона знову боялась його. Боялась непояснимого, нового для неї тілесного неспокою поряд з ним. Одночасно і хотіла і не хотіла, щоб він торкався її. Сама, прокидаючись посеред ночі, докладала всіх зусиль, щоб не присунутись ближче і не притулитись до нього. Що за мазохістський магніт?
Дарина взялася за пошуки нового житла, бо відчувала себе достатньо впевнено в плані реабілітації після … втрати незайманості. Слово "зґвалтування" якось уже неточно характеризувало той випадок. Макара явно не цікавило насильство. Фантомні згадки, звісно, заставляли сіпатись, але перейшли просто в неприємні спогади, які тепер легко вдавалось ігнорувати. Що ж, сталось так, як сталось і цього вже не змінити.
Чого і варто було чекати - не все так легко було з пошуком квартири з її фінансовими можливостями. Наразі Дарина вирішила попроситися жити до Олі з Олексієм. Як би сильно не хотілося їм набридати, але і в Макара більше не могла дозволити собі бути - з різних на то причин, які насправді зводились до однієї - він занадто хвилював її. На недавніх дівочих посиденьках Оля дала попередню згоду на тимчасовий переїзд. Тепер залишалося повідомити про це самого Макара.
Одного дня така нагода випала. Він прийшов додому раніше звичайного і вони змогли разом навіть повечеряти тим, що, як завжди, Марія замовляла в ресторані.
– Хотіла тобі дещо сказати, - почала, смакуючи своїм салатом.
– Я весь увага, - відповів спокійно, попиваючи з бокалу червоне вино.
– Я вже почуваюсь цілком нормально і причин залишатися в тебе більше нема. Те, чого ти добивався - досягнуто. Я вирішила, що можу думати про переїзд. Точніше вже подумала. Днями з'їду.
Макар такого явно не очікував і навіть не одразу відреагував на сказане нею. Може зрадів, що нарешті зможе її спекатись і заразом тої гнітючої відповідальності, яку одноосібно взяв на себе? Все вдалося і тепер можна не мучити себе докорами сумління за фатальну роль в її житті.
Та мовчав він далеко не тому. Ні, те, що вона поправилась після, по суті, зґвалтування не могло його не радувати. Він на це і сподіватися не смів, але мила усмішка вернулась на красиве личко. Втім була й інша сторона медалі. Він колись неспроста так боявся цієї усмішки. Вона, мов той наркотик, узалежнювала. Заставляла знову відчувати життя, а життя це біль.
Він впирався, чесно, але нічого не міг зробити з тим теплом, що потоками заливало його пусту середину. Це було боляче. Це мучило, але наркотик вперто і стрімко викликав важке звикання. Він розумів, що так буде тільки гірше, але процес не піддавався контролю. Знав, що відпустить її, але не хотів про це думати. Дозволив собі болісну насолоду вертатися додому не в холодну, неживу квартиру, а в дім, де з’явився і всіма фібрами душі відчувався … затишок. Кожного разу йому траплявся на очі букет з різнобарвних квітів, які Дарина періодично змінювала. Далеко не дорогий, точно не в стилі пентхаусу, але ці кляті квіти боліли його.
Його мучили ці кляті квіти, його мучила її мила посмішка, його агонізуюче мучило торкатися її уві сні, її легкий аромат ванілі, тепло її манливого тіла… Мабуть, добре те, що він не міг дозволити собі і частинки того, що хотів у такі моменти з нею зробити. Це нікому не потрібно. Ні йому. Ні їй. І так вже ледь не зламав її.
