Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Ходімо. Історик вже, мабуть, прийшов. Зараз почне нудити через запізнення, - Стас кивнув до Віталіка. Вони, ігноруючи Дарину, пішли в клас.

Хвилиночу? Виходить, той дивний похмурий негарний хлопець врятував її від знущань. Хтозна що ним покерувало спинитися і заговорити, але Дарина подумки йому подякувала. Вона швидко струснула задуму і зразу за однокласниками поспішила на урок.

Після того випадку дівчина відчула наче маленьке пом’якшення загальної напруженої атмосфери довкола своєї скромної персони. Вже тоді, вернувшись в клас, вона помітила Стаса з Віталіком, які, поки не було вчителя, щось тихо розповідали декільком учням з “правлячої еліти”. Варто було дівчині появитися, як всі одразу і неспішно порозходились, скоса зиркаючи на неї.

Її надалі продовжували ігнорувати і сторонитися, проте коли хтось з трьох привітніших дівчат заговорювали з нею (самі заговорювали!), їх ніхто більше не смикав. Потрібно було визнати, що дихати таки стало легше. Дівчина дозволила собі трошки розслабитись і вже не очікувала кожної хвилини якось підступу. 

Дні побігли один за одним. На вулиці починали пролітати перші сором’язливі сніжинки, віщуючи про наближення зими. Якось однієї сирої листопадової неділі Дарина, щоб подихати свіжим повітрям і дати вухам відпочити від криків племінниці, вийшла на невеликий коридорний балкон їхнього будинку. В квартирах на таких високих поверхах вони були непередбачені. 

Дівчина вдихала на повні груди свіже повітря, спершись зігнутими в ліктях руками, на перила. Колись вона боялась так близько підходити до краю, але потроху звикла до висоти двадцять третього поверху.

Несподівано двері позаду відчинилися і вона відчула чиюсь присутність. Цікаво стало, бо досі якось ніхто не переривав її усамітнення. Не полюбляли тутешні мешканці тинятися балконами. Всю красу краєвиду вони і з вікон квартир споглядали.