Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Вісім років тому

Отже, місяць. Дарина навіть немало здивувалась факту, що, виявляється, уже минуло тридцять днів з часу її переїзду до Києва.

Дівчина, вже зібрана в школу, підійшла до календаря, якого повісила на стіну спеціально для того, щоб відмічати термін свого “тюремного” строку. А найгіршим було те, що кінця-краю цьому періоду і натяку нема. Вона ж тільки в дев’ятому класі. Залишалося вкотре важко зітхнути, за тим вдихнути на повні груди фальшиву впевненість, поставити в календарі галочку і з таким настроєм знову прямувати на зустріч черговим випробуванням джунглями під назвою середня школа.

– Доброго ранку, - тихо привіталася до сестри, заходячи на кухню. Більше вирішила повітря своїм голосом не коливати. 

Старша сестра сиділа за столом і куняла, автоматично погойдуючи на руках тримісячне немовля. Сенсу запитувати, чому Марина тут сидить поряд з чашкою уже охололої кави, не випадало. Дарина вночі теж побувала на концерті, який давала племінниця.

– Ти сьогодні знову раненько в школу біжиш. В тебе нульові уроки? - поцікавилася тихим голосом сестра, коли молодшенька взялася кип’ятити воду для чаю в турці. Вмикати електричний чайник зараз ніяк не треба.

– Та ні, - повела плечем у відповідь. - Не спиться і хочу ще перед уроком повторити геометрію - сьогодні контрольна, - відмахнулась на зацікавленість сестри і поспішила перевести тему. - Софійка наче спить. Іди разом з нею в спальню і приляж. Ти за всю ніч, мабуть, і очей не зімкнула.

– Та ні. До третьої чергував Назар, - позіхнула сестра, згадуючи нічні посиденьки з чоловіком. - Але твоя правда. Піду ляжу. Може вдасться трохи подрімати.

Марина обережно підвелася, щоб не розбудити маля на руках, і, побажавши меншій сестрі хорошого дня, пішла до своєї спальні. Дарина швиденько поснідала чаєм і парою сендвічів, в коридорі закинула на плече рюкзак і побігла в школу, до якої п’ятнадцять хвилин пішки.

Ранок зустрів її осінньою прохолодою, яка неслабо так бадьорила і заставляла швидше дибати ногами. В дівчини склалась звичка йти до школи раніше не тому, що вона так спішила вчитися, а тому, що не доводилось приходити, коли вже пів класу сиділо і таким способом звертати на себе додаткову увагу.

Дарина з самого початку затії з переїздом до Києва поставилась до неї насторожено і навіть злякано. Проте мама вирішила, що мусить їхати на заробітки. Два роки тому раптово помер тато і функцію годувальника потрібно було перебирати на себе. Наймолодшій доньці потрібна освіта, та й не зайвим буде допомогти чимось і старшим дітям. Не зважала вона на те, що Дмитро - найстарший - давно на своїх хлібах, а Марина три роки вже, як заміж вистрибнула за столичного програміста і кілька місяців тому переїхала жити до власної квартири. 

Так от, в процесі пошуку найоптимальніших рішень як бути з Дариною, яку не хотілося залишати вдома саму, Марина запропонувала переїзд з маленького містечка Львівщини до Києва. Варіант виглядав найкращим з якої сторони не глянь. Дарина закінчить місцеву школу, звикне до міста і потім значно простіше буде, коли збереться поступати в університет. Не останнім аргументом було й те, що Марина чекала на поповнення і яка-не-яка допомога з дитиною не завадить. Сестра все ж таки і рідна тітка маляті, на хвилиночку.

Дівчина забігла в школу вже добряче розігріта швидкою ходьбою. На вході не забула привітатися з охоронцем, який виглядав таким само сонним, як і Марина. Далі попрямувала коридором першого поверху до свого класу.

Чого і варто було чекати, нікого з однокласників ще не було і Дарина спокійненько собі взялася повторювати матеріал та готуватись до контрольної з геометрії. За хвилин двадцять клас почав наповнюватися учнями і гамором. Дівчину всі ігнорували, але і на тому добре. Краще вже так, аніж кпини і чіпляння.

З першої її появи тут, новоспечені однокласники спочатку з пересторогою, а потім і з насмішками позирали в її бік. Цього і можна було чекати дівчинці з далекої провінції з непоказною зовнішністю та скромним характером.

Ну не могла вона, хоч як не старалась, зарадити собі зі своїм неслухняним густим русим волоссям, що як та солома стирчало в різні боки, якщо його розпустити. Доводилося заплітати дві товстенькі коси. А ще ці, до повного “образу”, окуляри в невдало підібраній грубуватій, ніби старечій, оправі робили з неї варту жалості сіру мишку.

Посилювався статус вигнанця тим, що однокласники почали підозрювати, що в школі далекого містечка Львівщини знання дають геть не гірші, аніж у одній з найкращих столичних альма-матер. Над дівчиною впевнено повисло ще й звання “ботанші”.

Тож вона, відразу налаштована на дружній лад, змушена була змиритися, що в новий колектив влитися не вдалося і намагалася цим сильно не перейматися. Виходило наразі поганенько, але вибору не мала. Ніхто з однокласників не виявляв бажання приймати її до свого кола спілкування, а якісь спроби дівчини завести розмови натикались на зверхні погляди.

Була, правда, компанія з трьох дівчат, які на самому початку доволі привітно поставились до появи в класі новенької, але більш авторитетні персони дали чітко зрозуміти, що Дарина вигнанець, чужа і хай існує сама по собі. Ліда, Іра та Ілона, щоб не створювати в класі звади, прислухались до сильніших, але все ж на вимушені звернення  чи запитання новенької відповідали цілком дружелюбно.