Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

В Дарини так серце калатало, як, мабуть, ніколи в житті. До запаморочення, аж в очах затуманилось. Чому вона так розхвилювалася, зрозуміти не вдавалося. Навіть в ті самі миті невдалих спроб поцілуватися з Гордієм не відчувала такої шаленої аритмії. То що зараз не так? Містика якась.

Очевидно, свідомість впирається бажанням серця. Макар для неї став найкращим другом і вона нізащо не хотіла випускати його з такої площини, а якщо вони втілять задумку в життя, це вже, вважай, переступити за межу суто дружби. 

Хоча, можливо, вона себе даремно накручує. Дарина ж не хотіла просити його з нею цілуватися. В нього є дівчина, в неї хлопець і крім дружби між ними нічого не може бути. Чого вона, власне, так дичиться? Він просто стане тим, хто привчить її до близькості хлопця - не більше. Хто ж як не друг має допомогти в суперечливій ситуації.

– Я не знаю, - скривилась Дарина і знервовано затрясла долонями, - я нічого не хотіла… пропонувати.

Від надлишку емоцій не вдавалося всидіти на місці. Дівчина встала з дивана і заметалась по вітальні.

– І тому ти так зараз “спокійно” мерехтиш мені перед очима? - всміхався добродушно і впевнено. Як йому вдається говорити про такі речі і при тому залишатися абсолютно врівноваженим і навіть байдужим? Його настрій невидимими ментальними каналами передавався їй. - Пташко, глянь на мене.

Вона мимоволі спинилась і задивилась на нього - спокійного і впевненого. Мовчала, бо хвилювання штормило.

– Ходи сюди і сідай навпроти мене, - переконував непохитним поглядом. За фасадом його прохання виднілися тільки бажання допомогти. 

Дарина затихла і, набравши повні легені повітря, вернулась до дивана. Вона вгамувала зовнішні прояви хвилювання, але всередині бушувала стихія з нових, незбагненних переживань. 

Макар присунувся ближче, заставляючи тамувати подих.

– Глянь на мене, - знову м’яко попросив. Вона слухалась. - Не розумію, чого ти так розхвилювалася.

– Я сама не розумію, - знервовано всміхнулась, дивлячись на нього.

– Ми ж нічого такого не збираємось робити. Я просто трошки довше звичайного побуду дуже близько до тебе, - він присунувся і ось вже його коліно торкнулося її. - Жодної найменшої причини до хвилювання.

– Мабуть, твоя правда, - кивнула майже впевнено, продовжуючи дивитися йому в очі. 

Макар давав їй час звикнути до цього рівня близькості і до наступного не спішив переходити. Дарині поки не треба знати, що “тренування” ще не завершено. Вона нарешті видихнула, болісно стримуване досі повітря.

– Твоя правда, я даремно рознервувалася, - дещо відсторонено, задумливо задивилась йому у вічі і раптом зависла увагою. - Знаєш, а в тебе неймовірно красиві очі… А колір... Ніколи не бачила такого глибокого блакитного відтінку, - сама на своє “відкриття” навіть здивувалась. - І вії… Такі довгі. Ого… - видихнула заворожено. - Як я цього досі не помічала? 

Ай справді, як вона могла не помітити який рідкісний, кришталево чистий блакитний в нього колір очей? Вона ніколи не дивилась на нього так - з точки зору краси. Колись, чомусь склалось перше враження про невиразного слабака, але якою жорстокою помилкою це виявилось. Людину з такими красивими очима уже, апріорі не можна назвати невиразною. 

– Бо мабуть, не “бачила” мене, - всміхнувся по-своєму: особливо, заспокійливо. 

– Мабуть, - відповіла йому такою ж емоцією.

– Можна я зніму твої окуляри? Теж захотілось чітко побачити які в тебе очі.

– Ну давай. Добре, що в мене короткозорість, а то не дуже хочеться бачити перед собою твій розмитий силует.

Він потягнувся обома руками і обережно зняв окуляри під трохи зніченим поглядом дівчини і відклав убік.

– Ну ось, говорила що в мене красивий колір очей. А в самої он який насичений сірий.

– Невже сподобався? - в очах стрибнули бісики. Макар ствердно кивнув.

– Жаль тільки, що тобі доводиться ховати їх за окулярами, які, виявляється спираються на дуже милий носик, - він грайливо дзизнув пальцем кінчик задертого догори носа. - А ще… - його погляд опустився нижче і голос раптом понизився до тихої глибини, - розумію бажання Гордія.

Макар торкнувся теплою долонею її щоки і, під занімілим поглядом Дарини, провів великим пальцем по нижній губі. Його погляд вернувся до її очей. Дарина здригнулась і перестала дихати. Серце глухо забилось і зашуміло у вухах. Чистий досі відтінок блакиті поглинула темнота.

Він відчув її тремтіння. Він бачив цілковиту довіру в її очах. Він сам себе до кінця не усвідомлював. Цей трепетний вогник хотілось берегти і захищати. Це беззахисне і тихе тепло не спалювало дощенту, мов та пожежа, що пломеніла в Камілі, а приємно зігрівало, проникаючи в найпотаємніші куточки душі.

– Ти боїшся мене, Пташко? - темна блакить поглинала, але тихий голос заставляв тримати увагу. Дарина безхитрісно кивнула. - Чого? - м’яка посмішка самих тільки очей. - Я тільки твій друг і навіть коли нахилюсь ближче, в тебе нема причин до хвилювання.

Він так і зробив. Притягнув покірне обличчя, яке досі тримав долонею, ближче до себе. Його лице опинилось в міліметрі від її. Від його тепла і сильної енергетики табуни мурах розбіглись тілом, заставляючи тремтіти. Що з нею таке відбувається? Відчуття лякали і солодко бентежили одночасно.