Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

І я зрозуміла: він ніколи не визнає правду. Але він і не спростує її.

- Ти ж не думаєш, що я дозволив би напасти на тебе, — додав він.

- Звісно, ні, — я фальшиво всміхнулася.

Але ми обоє знаємо — саме це він і зробив.

Том м’яко торкнувся мого плеча.

- Досить, — сказав він тепло, майже лагідно. — Тобі потрібно відпочити. Важкий день, багато розмов. Я тебе проведу.

Його голос був м’який, і будь-хто інший міг би подумати, що він справді хвилюється за мене. Але я бачу, як він дивиться — як на щось, що потрібно контролювати.

- Дякую, Томе, — я дивилась йому в очі і повільно та ніжно торкнулася його щоки. — Але я пам’ятаю дорогу, коханий.

Я нахилилась і легко торнулась його губ своїми. Це тривало лише мить, але мене від цього майже знудило.

Том усміхнувся, ніби задоволений цим жестом, але я помітила, що його очі холодні. 

Я вже розвернулась, щоб піти, коли мене раптом пронизала одна думка.

- До речі, — промовила я, зупинившись. — А де Амарія?

Густав, який уже, здавалося, втратив інтерес до розмови, ледве кинув через плече:

- Її вже кілька днів ніхто не бачив.

Слова впали, як камінь у холодну воду.

Кілька днів…

Вона так і не повернулася. Моє серце стиснулось. Вона не могла… Вона б не залишила мене саму.

Якщо вона не повернулася, отже…

Щось сталося.

Я опанувала себе, не дозволяючи жодному виразу промайнути на обличчі.

- О, — тільки й сказала я.

Густав не звернув на мене уваги. Том дивився задумливо. Я розвернулась та спокійно пішла, але всередині мене вже був страх.

Амарія… Де ж ти?