Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек
- Як цікаво, — сказав Том, і я відчула, як він уважно дивиться на мене.
Мені треба бути обережною. Вони шукають щось. Шукають, щоб я видала себе.
Тож я зберігала спокій і говорила далі.
- У певний момент я опинилася в пастці, — сказала я, тримаючи голос спокійним. — Орки та вогняний монстр. Це була жорстока битва.
Том завмер, а Густав ледь помітно напружився. Їхні погляди перетинулися на мить — майже незначний обмін, але я помітила.
- Королівство Іра має за це відповісти, — холодно промовив Густав, зручно перекладаючи провину.
Я кивнула. Чого ще я чекала? Він ніколи не визнає, що це його рук справа. Але він дещо схибив. Я не говорила про корлівство Іра. Та якщо задам це питання він викрутиться та скаже, що орки та вогняна магія це все частина саме цього королівства.
- Сподіваюся, так і буде, — промовила рівним тоном.
Том нахилився ще ближче. Його очі були уважні, ніби він ловив кожен мій подих.
- У таких битвах, — його голос став м’який, але в ньому було щось хижаче. — Часто думаєш про тих, хто дорогий.
Мені не подобається, куди це йде.
- Про кого ти думала перед тим, як перейти крізь портал?
Це пастка.
Я відчула, як мене стиснув страх, але не дозволила собі видати бодай натяк на слабкість.
- Про свою родину, — відповіла спокійно. — Про маму. Про сестру.
- Невже тільки про них? — Том усміхнувся. Його пальці знову майже торкнулися моєї руки.
Я ледь не відсмикнулася, але змусила себе залишатися непорушною.
- Це мало б значення? — я дивилася прямо в його очі, змушуючи себе виглядати зацікавленою, а не настороженою.
- Звісно, — легко промовив він. — Ті, про кого ми думаємо в такі моменти, найважливіші для нас.
Я все ще тримала маску байдужості, але всередині мене стискалась злість.
- Томасе, ти маєш рацію, — м’яко відповіла я. — Найважливіші для мене — моя сім’я.
Я побачила, як в його очах блиснуло щось невдоволене. Він чекав іншої відповіді.
Густав знову нахилився вперед, його погляд став важким.
- Орки, пастки, випробування… Вижити в такому непросто, — говорив він, ніби замислюючись уголос. — Напевно, тобі допоміг хтось сильний.
Я відчула, як Том напружився поруч. Вони обидва дивились на мене, чекаючи відповіді.
- Допомога завжди потрібна, — я дозволила собі легку усмішку. — Але всі ми знаємо, що у випробуваннях кожен сам за себе.
Густаву цього було недостатньо.
- Алісіє, — його голос був рівний, але я чую в ньому приховану сталь. — Ти ж знаєш, що ми не любимо недомовок.
Він хотів змусити мене сказати ім’я. Але я не збиралася давати їм те, що вони шукають.
- Я не була сама, — знизала плечима. — Люди приходять і йдуть. Я зустрічала різних мандрівників, воїнів, магів.
Том посміхнувся.
- Магів? — він дивився на мене надто уважно і я відчувала його магію, яка наче пробиралась в думки.
Я розуміла, що вони щось підозрюють. Вони шукають конкретну людину.
- Ти ж знаєш, що у кожному королівстві є свої маги, — я м’яко похитала головою. — Але в кінці все зводиться до одного — якщо ти недостатньо сильний, тебе поглинає це випробування.
Густав дивився довго, холодно, ніби намагався проникнути мені в душу. Це його магія, він вміє бачити брехню і маніпулювати нею…
- Сподіваюся, ти розумієш, що ми просто хочемо впевнитися, що ніхто не використовує тебе у своїх інтересах, — повільно вимовив він.
- Я це розумію, — відповіла я так само повільно.
І ні на мить не відводила очей.
Я робила вигляд, що розмова не зачепила мене, ніби мені байдуже до їхніх підозр. Але всередині я була напружена, кожне слово потрібно було обирати обережно.
- Знаєте, — я легко перевела тему, ніби не надаю цьому значення. — Орки не були єдиними, хто напав на мене.
Густав трохи змінив позу, але не сказав нічого. Чекав...
- У Люксорії, — продовжила я, дивлячись прямо на нього. — На мене напали люди, які дуже добре знали, хто я. Вони не були простими бандитами.
Том ледь смикнув рукою, але Густав залишався незворушним.
- Були добре підготовлені, — додала я, спостерігаючи за його реакцією. — І що найцікавіше…
Я зробила паузу, підбираючи слова.
- Я впізнала одного з них, здається це був ваш помічник.
Немає сенсу це приховувати. Густаву все одно вже це розповіли.
Повисла тиша.
Том швидко глянув на Густава, але той лише легенько підняв брову, ніби почув щось не надто цікаве.
- Це серйозне звинувачення, — нарешті сказав вітчим.
- О, я нікого не звинувачую, — я всміхнулася. - Просто мені цікаво, як так сталося, що ваш помічник опинився серед тих, хто намагався мене вбити, — додала я, зберігаючи невимушений тон.
Густав ледь помітно всміхнувся, нахиляючись вперед.
- Ти завжди мала гострий розум, Алісіє, — сказав він. — Але тобі варто бути обережнішою з такими припущеннями. Люди інколи зникають, інколи з’являються в несподіваних місцях… Світ не такий однозначний.
- О, я розумію, — я спокійно хитнула головою. — Та можливо вам цікаво, що ваш помічник тепер мертвий.
Том завмер, здавалось він навіть не дихав. Густав навіть не змінив виразу обличчя.
- Шкода, — зітхнув він. — Вірний був чоловік.
Мені стало холодно. Він навіть не запитав, як це сталося. Бо знав…
- Так, — погодилась я. — Але він і його люди майже вбили мене.
Густав дивився мені прямо в очі, його усмішка була легка, але хижа.
- Майже, — повторив він. — Але ж ні. Ти вижила.
Його голос звучав так, ніби це і є головне.
- Алісіє, — втрутився Том, і його тон був м’який та турботливий. — У тебе було багато випробувань. Можливо, ти щось неправильно зрозуміла?
Я перевела погляд на нього.
- Можливо, — промовила я з тією ж фальшивою м’якістю. — Але ось що цікаво… Якщо це не імперія, то хто ж це був?
Густав відкинувся назад у кріслі.
- Можливо, хтось хоче, щоб ти думала саме так, — сказав він.
