Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я ступила через портал, і світ імперії знову обійняв мене холодним кам’яним подихом. Зала для переходу була порожня. Ні охоронців, ні слуг. Тиша, що здавалася тривожнішою за будь-який шум.

Варіона немає поруч, сподіваюсь король порталів живий. Серце стискалося та я відігнала погані думки. 

Зараз я в імперії, а отже потрібно всі сили на те, щоб влаштувати театр перед ними, як ми й домовились з Варіоном. 

Я вмить згадала розмову з Варіаном та Амарією…

Мама. 

Я зірвалась з місця і побігла. Коридори розтягнулись, зводи над головою тиснули, а кожен крок відлунював у кам’яних стінах, ніби мене переслідував власний страх. Сходи — раз, ще раз, ще. Перила були холодні під пальцями, і цей холод, як отрута, пробиралась всередину, але я не зупинилася.

Двері її покоїв були прочинені. Серце завмерло на мить, а потім з новою силою рвалось вперед.

Вона лежала на ліжку. Втомлена. Закриті очі, спокійний подих, але щось у її обличчі видавало слабкість, яку я ніколи раніше не помічала.

- Мамо… — мій голос ледь чутний.

Я опустилась на коліна біля ліжка, взяла її руку в свою. Тонкі пальці, холодна шкіра. Вона завжди була холодною. Але зараз це не та крига, що колись змушувала мене тремтіти, це щось інше — ніби сам вітер часу торкнувся її.

Її повіки злегка здригнулась, і вона відкрила очі.

- Ти повернулася, — спокійно констатувала вона, і я не знала, чи є в її голосі радість.

- Мамо… — я стиснула її руку сильніше. — Що з тобою?

Вона не відповіла одразу. Її погляд ніби пробіг крізь мене, бачив щось більше, щось глибше.

- Життя… — нарешті сказала вона. — Воно не терпить слабких, Алісіє. Тому ти маєш бути сильною, маєш довести справу до кінця.

Я кивнула, хоча не впевнена, що зрозуміда, куди хилить ця розмова.

- Аделія пішла, бо я знала, що вона не впорається тут, — продовжила мати. Її голос не тремтів, він такий самий, як завжди — холодний, розважливий, мудрий. — Вона мусила знайти свій шлях.

Я мовчала. 

- Амарія бунтує, і я не зупиняю її, бо знаю, що вона буде боротися, що її не зламають.

Її погляд повернувся до мене. 

Я ковтнула повітря, і воно здалось мені твердим, як лід.

- А я? — прошепотіла.

Тиша.

Мені здалось, що вона триває цілу вічність.

Мати дивилась довго на мене. Її очі холодні, як завжди, але цього разу в них не було тієї крижаної непохитності, до якої я звикла. Вони глибші. Важчі.

- Ти… інша, Алісіє, — нарешті сказала вона. Її голос тихий, але чіткий. — Я не могла тебе відпустити, бо ти завжди хотіла йти туди, де небезпечно. Ти завжди була тією, хто шукає правду, а правда — це найнебезпечніше, що існує.

- Брехня імперії не менш небезпечна, - промовила тихо.

- Я зробила правильний вибір, - сказала мама, наче сама до себе. - Знайди мою книгу про барʼєри, ти маєш підготуватись до жертовного дару…

Підготуватись? Моє серце стиснулось. Я не знаю, що саме вона має на увазі. Я хочу запитати, але в цей момент різкий голос розірвав простір між нами.

- Досить, їй потрібен відпочинок, — пролунало від дверей.

Я підвела голову.

Густав Ірлі стояв на порозі, високий, статний, із тим самим незворушним обличчям, яке ніколи не виказує жодних справжніх емоцій. А за ним… Том.

Його погляд ковзнув по мені, і в кутиках губ з’явилась ледве помітна усмішка.

- Ми всі так чекали на тебе, — промовив Том. Голос м’який, майже дружній. — І, звичайно, ми хочемо почути твою історію. Я впевнений, що твої випробування були вражаючими.

Їхні погляди стиснули мене в лещатах. Підозрілі. Занадто уважні.

У мене всередині все похололо, але я швидко опановала себе. Я пам’ятала, що маю робити вигляд, що нічого не знаю.

Тож я лише зітхнула й опустила погляд, ніби справді переймалася лише станом матері.

- Я все розкажу, — тихо відповіла.

Я відчула, як напружується Густав. Як Том нахилив голову, ніби вивчав мене.

Вони мені не вірять. Але поки що вони не знають, скільки саме мені відомо. І це — моя єдина перевага.

Том підійшов ближче.

- Ти виглядаєш виснаженою, — промовив він тихо, майже ніжно. — Це була важка подорож, правда?

Я стиснула пальці в кулак, але його очі не відводилися від мого обличчя. Він занадто близько.

- Так, — відповіла коротко.

Він простягнув руку, ніби хотів прибрати пасмо волосся з мого обличчя. Я ледь помітно хитнула головою, але це його не зупинило. Його пальці торкнулися моєї щоки, а потім він раптово нахилився й поцілував мене в скроню.

Я ледве стримала вираз обличчя, щоб не видати своєї відрази.

- Я хвилювався за тебе, Алісіє, — додав він тихо.

Я змусила себе всміхнутися. Це не мало виглядати штучно.

- Я знаю.

Том легко поклав руку на мою спину, ніби підтримуючи, і повів мене за собою.

Густав йшов попереду, а я з Томом позаду, він гладив мою спину в знак підтримки, а я лише стомлено посміхалась. 

Кабінет матері, до якого ми нарешті дійшли, пахнув старими сувоями, чорнилом і сухим повітрям. Густав Ірлі сів у кріслі, наче у власному кабінеті, його погляд був важкий, як лід на замерзлому озері.

Я намагалась сісти трохи далі від Тома, але він не здавався. Коли я опустилась в крісло, його пальці м’яко торкнулись мого зап’ястя.

Я різко забрала руку, ніби цього не помітила, і зосередилась на вітчимові.

- Отже, — почав Густав. — Розкажи нам про свої випробування.

Я намагалась тримати обличчя спокійним.

- Це було нелегко, — сказала рівним тоном. — Кожне королівство має свої особливості. У кожному з них я мусила довести свою силу.

Том знову нахилився ближче, ніби хотів слухати з особливою цікавістю. Його рука майже торкнулася моєї.

Невже я дійсно колись любила його дотики? Можливо до того, як він зрадив мене?

- І як саме? — запитав Густав.

- По-різному, — я знищила в собі бажання говорити різкіше. — В одному королівстві я пройшла крізь ілюзії, в іншому — перемогла прокляття .