Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я відчула легкий поштовх у грудях, і світ навколо розчинився в сліпучому мерехтінні порталу. У наступну мить я вже стояла на твердому кам’янистому ґрунті, а переді мною височіли засніжені вершини гір. Холодний вітер ночі пробігався по моєму обличчю, несучи із собою запах каменю та льоду. 

Я матеріалізувала теплу накидку, яка торкалась моїх ніг, щоб не змерзнути від холоду. Можна було б зігрітись магією вогню, але для цього довелось би постійно підтримувати заряд. 

- Все-таки портали — дивовижна річ, — видихнула я, оглядаючись.

- Звісно. Це ж моя магія, - Варіон гордо всміхнувся, схрестивши руки на грудях.

Його впевненість змусила мене мимоволі усміхнутися, але потім я згадала інше:

- Звідки ти знав, де ключ?

Варіон підняв одну брову, ніби це було очевидно:

- Я просканував місце, куди ти потрапила. І, як я зрозумів з твоїх слів, ключ має бути десь там.

Він відразу знав де ключ, але не сказав мені, хоча я й не можу його в цьому винити, я ж сама його намагалась відштовхнути.

Я поглянула вперед. Перед нами стояв старий кам’яний знак із вибитими словами: «Стороннім вхід заборонено». 

- Це місце не дарма під охороною, — пояснив Варіон, уважно вдивляючись у гірські стежки. — Якщо ключ справді тут, він прихований дуже добре. І я не думаю, що нас тут тепло зустрінуть.

Зорі все так само яскраво світили, а місяць освітлював нам дорогу. Варіон не зволікав ні на хвилину. Ми довго йшли засніженими гірськими стежками, поки не побачили невелику хатину, що притулилася до скелі. Вона була старою, з вицвілими дерев’яними стінами, а над дахом ледь помітно підіймався тонкий струмок диму. Здавалося, що місце давно забуте, і водночас тут відчувалася чиясь присутність.

Я обережно відкрила двері й зайшла всередину. Варіон ступив за мною, і в ту ж мить я відчула, як серце провалилося кудись униз.

Біля каміна стояла жінка. Точнісінько та, яку я бачила у дзеркальному світі разом із Варіоном. Її лукава усмішка розквітла ще більше, коли вона побачила його. Вона кокетливо відкинула пасмо свого чорного волосся, показуючи виразні вилиці та провела рукою то вʼязаному светрі, починаючи від ключиць та манила руками вниз до талії. Ця жінка жестами наче грала в якусь дивну гру, хоча чому дивну, я прекрасно знала, що вона намагається зробити…

- Варіоне, яка приємна зустріч, — протягнула вона солодким голосом, наче він завітав не в глухі гори, а до неї на вечерю.

Я перевела погляд на Варіона. Його обличчя залишалося незворушним, але в очах промайнуло напруження.

- Це Аріель, — коротко сказав він, представляючи її мені.

- Аріель Драксель, - вона дивилась на Варіона.

Сестра? 

- Жінка Варіона, - з легкою насмішкою добавила вона.

Мене наче обпекло. Я не змогла приховати легкого здивування, і перш ніж я встигла щось сказати, Варіон різко перебив її:

- Колишня жінка.

Аріель склала руки на грудях, але нічого не відповіла, лише зберегла свою хитру усмішку.

Я відчула щось дивне всередині. Немов холодний вітер ковзнув по шкірі, залишаючи по собі незрозуміле відчуття… Щось на межі ревнощів і роздратування. 

Дурниці, - промовила в думках та намагалась зберегти холодний розум.  

Але Варіон помітив мою реакцію і ледь помітно глянув на мене — його погляд був коротким, але пильним.

- Мені потрібна карта цього місця, — звернувся він до Аріель, його голос звучав твердо. — І не проста карта, а з магічними дефектами.

- Ти хочеш перевірити їх усі? — з цікавістю запитала вона.

Варіон кивнув.

- Добре, — сказала Аріель і знову усміхнулася. — Але я йду з вами.

Варіон нахмурився і подивився на мене. Не на Аріель, а саме на мене. Очікував мого рішення. Якби я сказала «ні», він би навіть не став обговорювати це.

- Половину з цих місць я вже перевірила, — додала Аріель, звертаючись лише до нього, ніби мене тут не було. — Я вам стану в нагоді.

Я глибоко вдихнула. Це було неприємно — її голос, її впевненість, її манера говорити так, наче вона й досі мала якийсь особливий зв’язок із Варіоном. Але, як би мені не хотілося відмовити, вона мала рацію. Вона знає більше, ніж ми.

- Гаразд, — сказала я, стримуючи всі свої емоції.

Аріель підняла брову, немов трохи здивована, що рішення прийняла я, а не Варіон.

- Тоді не зволікаймо, — сказав Варіон, і ми вийшли з хатини, залишивши за собою тепло каміна й холодні тіні минулого.

Аріель сказала, що є деякі не перевірені місця і йти треба вузьким кам’яним коридором між скелями. Ми ними просувались, коли дійшли до печери, земля під нашими ногами почала тремтіти. Спочатку я подумала, що це черговий природний обвал, але тоді зі стін печери вирвалися велетенські кам’яні руки, розширюючи прохід. Перед нами виріс древній кам’яний голем, його очі палали холодним синім світлом, а в грудях пульсувало магічне ядро.

- О, тільки цього не вистачало… — пробурмотіла я, міцніше стискаючи зброю.

- Це Ґорн’тар, — голос Аріель був спокійний, але в її погляді з’явилося щось… зле. Ледь помітний вогник задоволення, наче вона чекала на цю пастку. — Древній страж цього проходу. Якщо хочеш пройти — мусиш його знищити.

Ґорн’тар зробив крок уперед, і земля знову затремтіла. Його масивні руки здійнялися вгору, і з-під землі виросли гострі шпилі, розсікаючи повітря і намагаючись пронизати нас.

- Розбігайтесь! Я займу його увагу! — крикнув Варіон, створюючи портал, але щойно магічний розрив почав формуватися, Ґорн’тар змахнув рукою, і портал розсипався, ніби скло, що впало на кам’яну підлогу.

- Він руйнує простір! — із люттю вигукнув Варіон.

Я ледь встигла відскочити, коли один із кам’яних шпилів виріс там, де я стояла секунду тому. Аріель різко відступила, але навіть у цій небезпечній ситуації її погляд на мені затримався надто довго. Вона спостерігала.

Ґорн’тар знову здійняв руки, і я зрозуміла, що він готується викликати ще один обвал.

- Досить! — я простягнула руки вперед, викликаючи вогонь.