Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

- Нам не варто… — почала вона, але я її не слухала.

Ключ означав, що ми на правильному шляху. Що варто йти далі, хай що б там чекало. Я вдихнула глибше й глянула на Варіона.

- Ми продовжуємо, — твердо сказала я.

Ключ зовсім поруч, залишилось пройти декілька сходинок. Це не повинно бути складно…

Я зробила лише один крок. Один-єдиний крок угору. Як тільки моя нога торкнулася холодного каменю, щось у повітрі змінилося. Пролунав низький гул, і раптом прохід, яким ми зайшли, з гуркотом закрився. Темрява наче згущувалася довкола, а кам’яні стіни вібрували, немов оживаючи, але ключа більше не було видно. Він зник… Безслідно!

- Це пастка! — крикнула Аріель.

Але було запізно.

Сходи під моїми ногами зникали. Кам’яні сходинки розчинялися в повітрі, мовби ніколи й не існували. Я кинулася вперед, стрибаючи на наступну, а потім ще на одну. Варіон миттєво схопив мене за руку, утримуючи рівновагу.

- Вгору! Швидко! — крикнув він.

Ми рвонулися вперед. Камінь зникав надто швидко — я відчувала, як вітер проносився під ногами там, де ще мить тому була тверда поверхня. Серце билося у грудях скажено, дихання збилося.

Аріель бігла попереду, спритно перестрибуючи через сходи, які ще не встигли зникнути.

Раптом все стихло.

Ми опинилися у вузькому проході. Я зробила крок — і в ту ж мить стіни почали рухатися.

- Дідько… — вирвалося в мене.

Стіни зі скреготом сунулися одна до одної. Простір між ними стрімко звужувався.

- Біжимо! — рявкнув Варіон, кидаючись уперед.

Я кинулася слідом. Повітря наповнилося пилом, здавалося, що скеля дихає, поглинаючи нас у свій кам’яний шлунок. Аріель бігла першою, її темне волосся майнуло переді мною, коли вона проскочила через останній прохід. Я буквально впала слідом, відчуваючи, як холодний камінь майже торкнувся мого плеча.

Варіон був останнім. За мить до того, як прохід остаточно закрився, він зробив ривок і проскочив крізь щілину, падаючи поруч зі мною.

Я озирнулася.

Попереду нас була масивна брама, а перед нею — три важелі.

- Це погано, правда ж? — запитала я, витираючи піт із чола.

- Дуже, — підтвердив Варіон.

Аріель різко обернулася до нас. Її очі блищали в напівтемряві.

- Ми не виберемося звідси,  — її голос був жорстким. — Ми навіть не знаємо, який із цих важелів потрібен.

Я зробила крок вперед, уважно вдивляючись у механізм. Щось у цих важелях було неправильним.

- Треба вибрати, — сказав Варіон, вдивляючись у знаки на стінах. — Один із них відчиняє прохід. Два інших…

Раптом Аріель зробила крок уперед і схопила один із важелів.

- Аріель, не чіпай! — закричала я.

Але вона вже потягнула його вниз.

Заскреготіли камені. Щось у повітрі змінилося.

І тоді зі стелі посипалися списи.

Я рвонулася вбік, Варіон кинувся за мною. Аріель не встигла.

Я не одразу зрозуміла, що сталося. Лише побачила, як Аріель різко зупинилася. Очі її широко розкрилися, губи здригнулися, наче вона хотіла щось сказати.

А потім я помітила спис.

Метал блиснув у тьмяному світлі, пройшовши крізь її груди. Вона навіть не закричала. Її тіло смикнулося, немов лялька на зламаних нитках, і почало осідати на землю.

- Ні! — Варіон кинувся до неї, падаючи на коліна.

Він простягнув руки, викликаючи зцілення, але я одразу зрозуміла, що це марно. Магічне світло пробігло по її тілу, але не зачепило рани, не повернуло її назад. Варіон стиснув зуби, торкнувшись її обличчя.

- Я не вмію зцілювати мертвих… — його голос був тихим, майже зломленим. — Вона знала, що це пастка і свідомо нас притягла сюди.

Я відчула, як усе в мені холоне.

Аріель знала. Вона не просто так нас сюди завела. Вона підлаштувала це та потрапила у пастку сама...

Підлога раптом здригнулася. Стало важко дихати, ніби щось невидиме здавило простір.

- Щось рухається… — пробурмотіла я.

Стіни почали сунутися до нас. З глибини лабіринту почувся низький гуркіт.

- Варіон, телепортуй нас звідси! — вигукнула я, підводячись на ноги. - І плювати де ми опинимось.

Він стиснув кулаки, очі спалахнули магічним світлом, але… нічого не сталося.

- Я не можу, — сказав він різко. — Щось захищає це місце від портальної магії.

Я оглянула залу. Часу не було. Перед нами залишалися три важелі. Аріель натиснула не той, але тут був один правильний.

Що я бачила? Яку підказку могла знайти? - швидко крутила думки в своїй голові. 

Я примружилася, роздивляючись символи на важелях. Один був порожній, другий мав викарбуваний знак, схожий на птахів, що летять, саме його опустила Аріель, думаючи, що це символ свободи. 

А ось третій… третій мав зображення ключа з гравіюванням.

Ключ.

Це був він.

- Ось цей! — я поклала руку на важіль.

- Ти впевнена? — Варіон дивився на мене серйозно.

- Ні, — я вдихнула. — Але це може бути наш єдиний шанс.

Стіни сунулися швидше. Ще мить, і нас просто розчавить.

Я глянула на Варіона, міцніше стискаючи важіль.

- Схоже цього разу, це може бути прощання.

Він навіть не вагався. Просто поклав свою руку поверх моєї, і нахилився ближче.

Його губи доторкнулися до моїх, і я відчула, як весь світ зупинився. Це був не просто дотик, а ніби невидима сила торкнулася мене, змушуючи серце битися швидше, а весь простір навколо нас став менш важливим. Його поцілунок був швидким, але таким… справжнім. Я не очікувала цього. Я не могла повірити, що в такий момент, серед цієї небезпеки, я відчуваю щось таке сильне.

А потім ми разом опустили важіль та темрява охопила нас…

Від автора:

Вітаю любі читачі, ось і закінчились сім випробувань, попереду тепер лише невизначеність...

Яке з семи королівств вам сподобалось найбільше? З задоволенням почитаю ваші враження ❤️

Ключ в королівстві Супербія